Тропічні ліси Південної Америки. Там, у джунглях, далеко від міської метушні живуть люди різних племен, мов і націй. У липні 2017 року група з 13 Свідків Єгови вирушила у проповідницьку подорож по річці Мароні та її східних притоках, що у Французькій Гвіані. Мета цієї подорожі — розповісти тамтешнім людям про надію, яку дає Біблія.

 За місяць до початку 12-денної подорожі всі учасники зібралися разом, щоб обговорити плани. «Ми пошукали інформацію про цю місцевість, її історію, також обговорили, як підготуватися в дорогу»,— пригадує Вінсле. Кожен мав взяти з собою водонепроникний контейнер для гамака і москітної сітки. Попереду були два перельоти і багатогодинна подорож у човнах-довбанках.

 Що подумали брати і сестри, коли отримали запрошення взяти участь у цій кампанії? Клод і Лізетт, подружжя пенсійного віку, з радістю прийняли це запрошення. Клод розповідає: «Я дуже зрадів, але водночас трохи боявся, бо багато чув про небезпечні річкові пороги». В Лізетт були інші побоювання: «Я думала: як проповідувати, не знаючи індіанських мов?»

 Подібні почуття мав Мікаель: «Ми знали дуже мало про плем’я Ваяна, тому я пошукав більше інформації в інтернеті, щоб навчитися кілька слів і привітання мовою цього племені».

 Ширлі разом з чоловіком склала список мов, якими розмовляють люди, що живуть вздовж річки. «Ми завантажили відео з jw.org більшістю цих мов і знайшли розмовник мовою Ваяна»,— каже Ширлі.

 У вівторок 4 липня група учасників поїздки сіла на літак у Сен-Лорен-дю-Мароні та прибула до містечка Маріпасула, яке розташоване у віддаленій місцевості Французької Гвіани.

 Протягом наступних чотирьох днів вони проповідували біблійну звістку мешканцям сіл, які розкинулись вздовж рукавів річки Мароні. Брати і сестри подорожували човнами-довбанками, які називають пірогами. Один з учасників поїздки, Ролан, розповідає: «Ми побачили, що американські індіанці дуже цікавляться Біблією. У них виникало багато запитань, і дехто хотів, щоб ми з ними вивчали».

 В одному селі Жоанн і Ширлі зустріли молоду подружню пару, родичка якої недавно вчинила самогубство. Жоанн розповідає, що було далі: «Ми показали їм відео “Індіанець знаходить свого Творця” з JW Broadcasting. Відео дуже зворушило цю пару. Вони залишили нам адресу своєї електронної пошти, бо захотіли продовжити спілкування».

 Найвіддаленішою точкою кампанії було село Антекуме Пата. Його вождь дозволив стомленим дорогою Свідкам розвісити гамаки на території села. Потім вони помилися у річці, як це роблять місцеві жителі.

 Звідти група поплила до села Твенке, мешканці якого були в жалобі через смерть близької їм людини. Ерік, один з організаторів поїздки, розповідає: «Вождь дозволив нам вільно ходити по селу і потішати згорьованих. Йому з дружиною сподобались вірші, які ми зачитували з Біблії мовою Ваяна. Ми також показали відео, в яких розповідається про біблійну обіцянку воскресіння».

 Наступним етапом подорожі був півгодинний переліт з містечка Маріпасула в інше невеличке місто Гран-Санті. Вівторок і середу брати і сестри провели, проповідуючи місцевим жителям. У четвер їх чекала ще одна мандрівка — п’ять з половиною годин вниз по річці Мароні, щоб добратися до села Апату.

 В передостанній день група Свідків прибула в село маронів, яке лежить у лісовій гущавині. Марони — це нащадки африканських рабів, яких привезли в Південну Америку за часів, коли сусідня країна Суринам була колонією. Свідки запрошували всіх на зібрання у лісі, де спеціально встановили велике шатро. «Наші серця переповнювала радість, коли прийшло так багато людей. А ми запросили їх всього лиш зранку!» — каже Клод. Брат Карстен, який вперше брав участь у такій кампанії, виголосив промову «Чи ми маємо лише це життя?» мовою аукан. На зібрання з різних сіл прийшла 91 особа.

 Наприкінці подорожі група повернулася до Сен-Лорен-дю-Мароні. Всі були надзвичайно вражені тим, що місцеві жителі так позитивно відгукнулися на біблійну звістку, взяли багато публікацій і переглянули десятки відео, створених Свідками Єгови.

 «Словами не описати, наскільки я рада, що поїхала туди»,— каже Лізетт. Сінді висловлює подібну думку: «Якби була можливість поїхати ще раз, я вхопилася б за неї обома руками. Цю радість просто потрібно відчути!»

 Ця кампанія спонукала декого з її учасників поїхати туди знову. «Ми готові зробити це ще раз!» — каже Мікаель. Вінсле переїхав до Сен-Лорен-дю-Мароні, а Клод і Лізетт, яким уже за 60, вирішили перебратися до Апату.