ЩЕ З 1920-х років Дослідники Біблії ревно звіщали добру новину щирим шукачам правди в Грузії. У 1924 році в Бейруті (Ліван) було відкрито офіс для нагляду за проповідницькою працею в таких країнах, як Вірменія, Грузія, Сирія і Туреччина.

Хоча тоді на території Грузії вже сіяли насіння правди, це не приносило видимих результатів (Матв. 13:33). Однак пройшов час, і звістка про Царство стала ширитися та змінювати життя багатьох мешканців цієї країни.

Коли вибухнула Друга світова війна, Васо Квеніашвілі був підлітком. Оскільки Грузія входила  тоді до складу Радянського Союзу, його батька відразу забрали в армію. На той час мати хлопця вже померла. Васо був найстаршою дитиною в сім’ї, і, щоб прогодувати себе та молодших братів і сестру, почав красти.

Потім Васо приєднався до банди і невдовзі вже займався організованою злочинністю. «Мені здавалось,— розповідає Васо,— що в кримінальному світі більше справедливості, ніж серед інших людей чи навіть в уряді». Згодом він усвідомив, що того, чого шукає, нема ніде у світі. Васо каже: «Я дуже прагнув знайти справедливість».

Через деякий час Васо заарештували за кримінальну діяльність і вислали у виправно-трудовий  табір до Сибіру. Там він познайомився з ув’язненим за віру Свідком Єгови. Васо розказує: «Врешті-решт я знайшов те, що так довго шукав! У нас не було жодної літератури, але я дуже старався запам’ятати все, що говорив з Біблії той брат».

У 1964 році Васо звільнили. Повернувшись до Грузії, він намагався розшукати Свідків, але марно. Увесь той час він листувався зі Свідком, з яким познайомився в Сибіру. На жаль, цей вірний брат помер і Васо втратив будь-який контакт з Божими служителями. Йому довелося чекати майже два десятиліття, поки він знову знайшов Свідків. Та про це трохи згодом.

Для Валентини Міміношвілі, юної грузинської дівчини, перебування в нацистському концтаборі обернулося на благословення, адже там вона  познайомилася зі Свідками Єгови. Валентину глибоко зворушила їхня незламна віра, а також біблійні істини, про які вони розповідали.

Коли після війни Валентина повернулась додому, то відразу стала ділитися біблійними знаннями з іншими. Це привернуло увагу місцевої влади, і Валентину засудили до десяти років виправних таборів у Росії. Там вона зустріла Свідків і незабаром охрестилася.

Після звільнення з табору 1967 року Валентина переїхала на захід Грузії і знову почала проповідувати вже з більшою обачністю. Вона й не здогадувалась, що стане відповіддю на чиюсь щиру молитву.

У 1962 році сестра Антоніна Гудадзе, яка народилася в Сибіру і пізнала правду від виселених Свідків, переїхала до Грузії, бо її невіруючий чоловік захотів повернутися на батьківщину. Вони оселилися в місті Хашурі, що на сході країни. Але там їй було дуже важко без одновірців.

Антоніна розповідає, як Єгова відповів на її молитви: «Пригадую, я отримала від мами з Сибіру посилку, в якій була вправно захована біблійна література. Так впродовж шести років мені постачали духовну поживу. Я завжди дякувала Єгові за підтримку, турботу та підбадьорення».

Все ж Антоніні бракувало християнського товариства. Вона продовжує: «Я безперестанку благала Єгову допомогти мені знайти братів і сестер. І ось одного дня в магазин, де я працювала продавцем, завітали дві жіночки. Вони  спитали, чи мене звати Антоніна. Подивившись на їхні привітні обличчя, я зрозуміла, що це мої духовні сестри. Ми тоді довго обіймалися і плакали».

Однією з тих сестер була Валентина Міміношвілі. Можете уявити радість Антоніни, коли вона дізналась, що на заході Грузії проходять зібрання. Відтоді вона раз на місяць відвідувала їх, хоча це було за 300 кілометрів від її дому.

У 1960-х роках деякі Свідки, зазнаючи переслідувань від влади, переїжджали в інші частини Радянського Союзу, де було трохи спокійніше. Одним з них був енергійний та ревний брат Володимир Гладюк. Він переїхав 1969 року з України до міста Зугдіді, що на заході Грузії.

Спершу приїжджі брати проводили зібрання російською мовою. З часом на них стало регулярно приходити все більше і більше грузинів, тому зібрання почали проводити грузинською.  Проповідницька праця приносила добрі результати, і в серпні 1970 року охрестилося 12 місцевих жителів.

Навесні 1972 року Володимир разом з сім’єю переїхав ще далі на захід, до міста Сухумі, що на березі Чорного моря. Цей брат розповідає: «Ми вели насичене духовне життя і були вдячні Єгові за рясні благословення. Збір ріс дуже швидко». Тієї весни в Сухумі вперше провели Спомин, на який прийшло 45 осіб.

Бабуца Джеджелава, якій сьогодні за 90, була серед тих, хто на початку 1973 року швидко прийняв правду в Сухумі. Вона пригадує: «Якось я помітила, як четверо жінок щось жваво обговорюють. Двоє з них були монахинями, а двоє, як  я пізніше довідалась, Свідками Єгови». Однією з тих сестер була Люба, дружина Володимира Гладюка, а інша — Ітта Сударенко, ревна піонерка з України.

Бабуца розповідає: «Пригадую, тоді я ловила буквально кожне їхнє слово». Коли вона почула, що Бог має ім’я, то відразу долучилась до розмови і попросила показати це ім’я в Біблії. Після цього Бабуца стала просто засипати сестер запитаннями, тож розмова тривала аж три години.

Жінка боялась, що більше не побачить Свідків, і схвильовано запитала:

— Невже ви підете і так просто мене лишите?

— Ні, ми не залишимо вас, ми прийдемо наступної суботи,— заспокоїли її сестри.

Неважко збагнути, як раділа Бабуца, коли наступної суботи сестри прийшли, як і обіцяли. З нею відразу розпочали біблійне вивчення. Під кінець вивчення Бабуца знову занепокоїлась. «Я знайшла Божих людей,— подумала вона,— і повинна зробити все можливе, щоб не втратити контакту з ними».

У Бабуци виник план. «Мені було відомо, що Люба заміжня,— розповідає вона.— А про Ітту я не знала нічого, тож поцікавилась, чи має вона чоловіка. Коли Ітта сказала, що неодружена, я запропонувала їй переселитися до мене. Я пояснила: “У мене є два ліжка, а між ними лампа. Ми можемо класти під лампу Біблію і навіть вночі її обговорювати”». Ітта прийняла запрошення і переїхала жити до Бабуци.

 «Бувало, ночами я лежала і роздумувала над тим, про що дізнавалася з Біблії,— розповідає Бабуца.— І, коли в мене виникало якесь запитання, я будила Ітту й казала:

— Ітто, бери свою Біблію! Я маю запитання.

— Так-так, люба, зараз,— відповідала Ітта, протираючи очі, а тоді брала Біблію і знаходила мені відповідь».

Через три дні після приїзду Ітти Бабуца сама почала проповідувати.

Бабуца мала близьку приятельку Нателу Чаргеїшвілі. Бабуца розповідає: «Мені здавалось, багатство не дасть Нателі пізнати правду, але, на щастя, я помилялася. З першої розмови правда торкнулася її серця». Невдовзі подруги вже ревно проповідували усім друзям, співробітникам та сусідам.