«Ніколи не забувай проповідувати від дому до дому»

Розповів Якоб Нойфельд

«Хоч би що сталося, ніколи не забувай проповідувати від дому до дому». Ці слова весь час крутилися в моїй голові, поки я п’ять кілометрів ішов пішки до сусіднього села. Однак, коли я підходив до нього, мені забракло сміливості, щоб постукати в перші двері. Вагаючись деякий час, я зайшов у ліс і палко помолився до Бога про мужність. Зрештою я повернувся і почав розмову з господарем першого будинку.

ДОЗВОЛЬТЕ розповісти, як я опинився серед парагвайських просторів і один проповідував у цьому далекому селі. Я народився у листопаді 1923 року в Кронсталі, поселенні німецьких менонітів, які під кінець XVIII сторіччя емігрували з Німеччини в Україну. Місцева влада дала менонітам значну свободу, в тому числі можливість вільно поклонятися Богу (але без права навертати інших на свою віру). Менонітська громада мала самоврядування, її члени були також звільнені від військової служби.

Коли до влади прийшла Комуністична партія, менонітів позбавили усіх цих прав. Наприкінці 1920-х років їхні великі ферми перетворили на колгоспи. Людей морили голодом доти, доки вони не погоджувались співпрацювати з владою. Будь-який опір жорстоко придушували. Протягом 1930-х років працівники КДБ (Комітету державної безпеки Радянського Союзу) забирали багатьох чоловіків, переважно вночі. Зрештою в селах їх залишилось дуже мало. У 1938 році, коли мені було 14, забрали також мого батька. Більше я його не бачив. Через два роки так само зник мій старший брат.

У 1941 році Україну окупували гітлерівські війська. Це звільнило нас від гніту комуністів, разом з тим в селі несподівано зникло вісім єврейських сімей. Після всіх тих подій у мене з’явилось багато запитань. Я не міг збагнути, чому це відбувалося.

Чесність рятує мені життя

У 1943 році нацистські війська відступили. Для підтримки війни вони забрали з собою більшість німецьких сімей, у тому числі нашу, в якій мало хто залишився. Мене взяли до війська і призначили служити в СС (елітних охоронних загонах Гітлера) у Румунії. Тоді  стався випадок, який вплинув на ціле моє життя.

Капітан підрозділу вирішив перевірити мою чесність. Він попросив мене віднести в хімчистку його форму, попередньо поклавши до однієї з кишень гроші. Я знайшов їх і повернув капітану, але той сказав, що нічого не забував у кишенях. Я наполягав на тому, що це його гроші. Невдовзі після того випадку мене призначили його помічником. Я мав вести документацію, виставляти охорону і займатися грошовими справами.

Якось уночі Радянська армія захопила наш підрозділ. У цей час я виконував особливе доручення капітана, яке отримав завдяки своїй чесності. Отже я був єдиний, кому вдалося уникнути полону. Так чесність врятувала мені життя.

Раптом 1944 року мене звільнили зі служби на невизначений термін. Я поїхав додому відвідати маму. Чекаючи нового призначення, я навчився мулярської справи, і згодом мені це дуже придалося. У квітні 1945 року американські війська увійшли до нашого містечка біля Магдебурга. А через місяць війна закінчилась. Ми вижили, і, здавалося, нас чекало чудове майбутнє.

Одного дня у червні на вулицях прозвучало оголошення міського оповісника: «Учора ввечері американські війська покинули місто, а сьогодні об 11.00 прибудуть радянські загони». Коли ми усвідомили, що знову опинилися під владою комуністів, наші серця завмерли. Разом з двоюрідним братом ми одразу почали планувати втечу. У середині літа ми перейшли на територію, яку контролювали американські війська. А в листопаді попри велику небезпеку повернулись у радянський сектор, щоб таємно вивезти свої сім’ї.

«Уважно слухай і порівнюй»

Ми оселилися у Західній Німеччині, як тоді називали ту частину країни. Я дуже полюбив Біблію і нерідко по неділях ходив до лісу, щоб у спокої її почитати. Однак написане в Біблії здавалося мені чужим і далеким. Готуючись до хрещення в менонітській церкві, я відвідував уроки релігії. Мене здивувало одне твердження, запитання до нього і відповідь, які я побачив у катехізисі. Там говорилося, що «Отець є Бог, Син є Бог, Святий Дух є Бог», а потім стояло запитання: «Чи існує три Боги?». Нижче наводилась відповідь: «Ні, ці троє — одно». Я спитав служителя, як це можливо. А він відповів: «Юначе, не варто довго роздумувати над цими питаннями. Дехто навіть втратив розум, розмірковуючи про них надто глибоко». Тоді я вирішив, що не буду хреститись.

Через кілька днів я побачив, що якийсь незнайомець розмовляє з моєю двоюрідною сестрою. З цікавості я вирішив приєднатися до розмови і поставити тому чоловіку кілька запитань. Тоді я ще не знав, що це був Еріх Голацік, один з колишніх в’язнів концтабору у Вевельсбурзі. Він спитав, чи хочу я розуміти Біблію. Почувши ствердну відповідь, Еріх запевнив, що все, чого він збирається мене навчити, я зможу перевірити у власній Біблії.

Після кількох зустрічей Еріх запросив мене на конгрес Свідків Єгови. Здається, це був перший конгрес, який проводився після війни. Програма дуже мене вразила, я записував кожен біблійний вірш, згаданий або прочитаний промовцями. Невдовзі я зрозумів, що біблійне знання накладає на мене певну відповідальність, і тому вирішив припинити вивчення. Крім того, я не міг погодитись з тим, що правдива релігія може бути тільки одна. Коли Еріх побачив, що я збираюсь повернутися до своєї старої церкви, то дав мені пораду: «Уважно слухай і порівнюй».

 Мені вистачило лише двох зустрічей зі служителями церкви, аби усвідомити, що вони самі не знають, чого вчать, і що в них немає правди. Я написав листи з біблійними запитаннями кільком священнослужителям. Ось що відповів один з них: «Ти не маєш права досліджувати Писання, тому що ти не народжений знову».

Дівчина, з якою я зустрічався, поставила мене перед нелегким вибором. Вона належала до менонітської секти «народжених знову». Піддавшись тиску родини, яка ненавиділа Свідків Єгови, дівчина сказала, що, коли я не відмовлюся від своєї нової релігії, ми більше не зможемо бачитись. На той час я був переконаний, що знайшов правду, і єдиним слушним рішенням було розірвати стосунки з дівчиною.

Незабаром до мене знову прийшов Еріх і сказав, що наступного тижня відбудеться хрещення. Він спитав, чи хотів би я охреститись. Я вже розумів, що Свідки Єгови навчають правди, і прагнув служити Богу Єгові. Тож я погодився, і мене охрестили у ванні. Це було в травні 1948 року.

Невдовзі після хрещення моя сім’я вирішила емігрувати до Парагваю (Південна Америка). Мама дуже просила мене поїхати з ними. Я вагався, адже мені ще потрібно було здобувати біблійних знань і рости духовно. Поїхавши до філіалу Свідків Єгови у Вісбадені, я зустрівся з братом Аугустом Петерсом. Він нагадав мені про обов’язок піклуватися своєю сім’єю, а також дав цінну настанову: «Хоч би що сталося, ніколи не забувай проповідувати від дому до дому. Якщо забудеш, то нічим не відрізнятимешся  від членів усіх інших християнських релігій». Я досі усвідомлюю важливість тієї поради і потребу проповідувати «від дому до дому» (Дії 20:20, 21).

Фальшивий пророк

Після розмови з Аугустом Петерсом минуло зовсім мало часу, як я з сім’єю вже плив на кораблі в Південну Америку. Ми прибули до регіону Гран-Чако і знову опинилися в менонітському поселенні. Через два тижні я вирушив у ту нелегку подорож до сусіднього села, про яку розповідав на початку. По цілій місцевості швидко поширилась чутка, що серед новоприбулих є «фальшивий пророк».

Саме в той період мені у пригоді стали мулярські навички. Кожна родина емігрантів потребувала власної домівки. Будинки споруджували з невипаленої цегли і накривали солом’яним дахом. Наступні півроку я мав багато роботи і чимало нагод проповідувати. Люди були ввічливими, але як тільки я завершував зводити стіни їхніх домів, вони раділи, що вже більше мене не бачитимуть.

Тим часом кораблі привозили інших біженців-менонітів з Німеччини. Серед них була дівчина, яку звали Катерина Шелленберг. Вона вже мала кілька розмов зі Свідками Єгови і відразу зрозуміла, що вони навчають правди. Хоча Катерина не була охрещеною, на борту корабля вона всім казала, що є Свідком Єгови. Через це їй не дозволили продовжити подорож та оселитися в німецькому поселенні. Катерина залишилася сама в Асунсьйоні, столиці Парагваю. Вона знайшла роботу покоївки, вивчила іспанську, розшукала Свідків і охрестилася. У жовтні 1950 року ця смілива дівчина стала моєю дружиною. Вона була для мене чудовою підтримкою протягом довгих років нашого спільного життя.

Через деякий час я назбирав достатньо грошей, щоб купити повозку і пару коней. Вони придалися мені у проповідницькому служінні, яке я виконував, пам’ятаючи про пораду Аугуста Петерса. Моя сестра також стала Свідком і приєдналася до нас у цій праці. Нерідко ми вставали о четвертій годині ранку, їхали чотири години у віддалену місцевість, де проповідували дві-три години, а потім верталися додому.

У нашій літературі я читав про виголошення публічних промов і теж вирішив зробити таку промову. В Німеччині мені не доводилося бувати на зібраннях, тож я міг тільки здогадуватись, як усе мало відбуватися. Я просто говорив про Боже Царство. На зустріч прийшло вісім осіб, але цього вистачило, щоб викликати обурення служителів менонітської церкви. Вони забрали в людей усю біблійну літературу, яку ми їм залишили, і наказали навіть не вітатися з нами.

Після цього мене викликали до сільського управління, де голова і двоє служителів з Канади, які відвідували нашу громаду, розпитували мене протягом кількох годин. Зрештою один з них сказав: «Чоловіче, ти можеш вірити в що завгодно, але пообіцяй, що не будеш розповідати іншим про свої вірування». Я не міг дати такої обіцянки. Вони наказали мені залишити поселення, оскільки не могли терпіти «фальшивого пророка» серед «вірних братів». Коли я відмовився, чоловіки запропонували відшкодувати витрати на переїзд цілої сім’ї. Але я стояв на своєму і нікуди не збирався виїжджати.

Того ж літа 1953 року я поїхав на конгрес до Асунсьйона, де порозмовляв з Натаном Норром із всесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Він  запропонував переїхати у столицю і проповідувати разом з невеликою групою місіонерів. Це було мудро, тим більше що проповідування серед менонітів не приносило великих результатів.

Боже Царство — найголовніше в нашому житті

На той час у Парагваї було лише 35 Свідків. Я поговорив з дружиною, і вона погодилась почати все з нуля, хоч ідея переїхати у велике місто її не захоплювала. У 1954 році ми вдвох з Катериною у свій вільний час побудували цегляний будинок. Ми ніколи не пропускали зібрань і на вихідних завжди розмовляли з людьми про Біблію.

Одним з моїх завдань було супроводжувати районного наглядача, тобто роз’їзного служителя, і перекладати його під час відвідування німецькомовних поселень у Парагваї. Я погано знав іспанську, тому це завдання було, мабуть, найважчим з усіх, які я будь-коли отримував.

Оскільки здоров’я моєї дружини погіршилось, 1957 року ми емігрували в Канаду. А 1963 року переїхали до США. Хоч би де нам доводилось жити, ми завжди старалися ставити інтереси Царства на перше місце (Матвія 6:33). Я дуже вдячний Богу Єгові, що він дозволив мені дізнатися правду з його Слова, Біблії, ще в молодості. Біблійне знання допомагало мені в різних ситуаціях протягом цілого життя.

Мені випала честь ділитися з іншими чудовими біблійними істинами. Це завжди мене дуже тішило. Та найбільша радість для мене — усвідомлювати, що мої діти й онуки з раннього дитинства були навчені біблійних принципів. Усі вони дотримуються поради брата Петерса, який багато років тому сказав мені: «Хоч би що сталося, ніколи не забувай проповідувати від дому до дому».

[Вставка на сторінці 22]

Найбільша радість для мене — усвідомлювати, що мої діти й онуки з раннього дитинства були навчені біблійних принципів

[Ілюстрації на сторінках 20, 21]

Ми з Катериною незадовго до нашого весілля (1950 рік)

[Ілюстрація на сторінці 21]

З першою дитиною біля нашого дому в Парагваї (1952 рік)

[Ілюстрація на сторінці 23]

У колі моєї великої родини сьогодні

[Відомості про джерело]

Photo by Keith Trammel © 2000

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 19]

Photo by Keith Trammel © 2000