Допомога у час розпачу

Розповів Евсебіо Морсійо

У вересні 1993 року я відвідав тюрму суворого режиму, де відбувалося хрещеня одного в’язня. Цим в’язнем була моя молодша сестра Маріві. Інші в’язні та працівники тюрми з повагою спостерігали, як я проводив церемонію. Але перш ніж описати, як я і сестра потрапили в тюрму, дозвольте розповісти вам про моє дитинство.

Я НАРОДИВСЯ 5 травня 1954 року в Іспанії. У нашій сім’ї було восьмеро дітей. Я родився першим, а Маріві третьою. Бабуся виховувала нас як відданих католиків. Коли я жив з нею, то почувався щасливим, бо вважав, що служу Богові. Проте вдома мені було нелегко. Батько часто бив маму і нас, тому ми жили в постійному страху. Я дуже страждав, бачачи, як мучиться моя мама.

Коли я пішов до школи, мені стало ще важче. Один з вчителів, священик, за кожну неправильну відповідь бив нас головою об стіну. Інший священик, коли залишався з кимось з учнів наодинці, щоб перевірити домашнє завдання, то чинив над ним статеву наругу. Крім того, мене дуже знеохочувало та лякало вчення про пекло. Тому я перестав «служити» Богові.

Пусте життя

Я не знав, як правильно поводитися, аби подобатись Богові, тому став ходити на дискотеки і здружився з аморальними й жорстокими людьми. Часто там виникали бійки: билися ножами, ланцюгами, пляшками та кидали один в одного стільцями. Я старався не брати участі в таких сутичках, все ж одного разу мене так вдарили, що я знепритомнів.

Мені набридло таке товариство, і я став шукати спокійніші дискотеки. Проте і там не обходилося без наркотиків,  і з часом я почав їх вживати. Вживання наркотиків не принесло мені спокою та внутрішнього миру. Натомість в мене почали з’являтись галюцинації й тривога.

Хоча таке життя мені не подобалося, я привчив до нього свого молодшого брата Хосе-Луїса і близького друга Міґеля. Ми, як і багато іспанської молоді того часу, дуже низько впали. Аби дістати гроші на наркотики, я був готовий на все і втратив будь-яку гідність.

Єгова приходить на допомогу

У той час я не раз розмовляв зі своїми друзями про існування Бога та зміст життя. Я став шукати Бога і прагнув з кимось поділитися своїми почуттями. Один з моїх співпрацівників, Франсіско, відрізнявся від усіх інших. Він був чесним, добрим і виглядав щасливим. Тож я вирішив відкрити йому своє серце. Виявилося, що Франсіско — Свідок Єгови. Він дав мені журнал «Вартову башту», в якому була стаття про наркотики.

Прочитавши ту статтю, я став молитися до Бога про допомогу: «Господи, я впевнений, що ти є, я хочу знати тебе і чинити твою волю. Будь ласка, поможи мені!» Франсіско та інші Свідки читали мені деякі вірші з Божого Слова і давали біблійні публікації. Я усвідомив, що це була відповідь на мої молитви. Невдовзі я став ділитися своїми знаннями з Хосе-Луїсом і друзями.

Якось після рок-концерту, йдучи позаду моїх друзів, я почав спостерігати за ними. Мене вразило, наскільки огидною була наша поведінка через вплив наркотиків. Саме тоді я вирішив змінити життя і стати Свідком Єгови.

Я попросив у Франсіско Біблію. Крім Біблії, він дав мені також книжку «Правда, яка веде до вічного життя» *. Коли я дізнався про Божу обітницю витерти сльози та знищити смерть, у мене вже не було сумніву — я знайшов правду, яка може визволити людство (Івана 8:32; Об’явлення 21:4). Згодом я відвідав зібрання Свідків Єгови. На мене справили сильне враження любов і тепла атмосфера, які там панували.

Мене переповнювали емоції, і я хотів розповісти про зібрання своїм друзям та Хосе-Луїсові. Я поділився з ними своїми враженнями, і через кілька днів усі вони пішли зі мною до Залу Царства. Перед нами сиділа молода дівчина. Коли вона обернулась і побачила групу хіпі з довгим волоссям, то дуже здивувалась. Їй, напевно, довелось докладати чималих зусиль, аби не оглядатись. Мабуть, вона ще більше здивувалась, коли наступного тижня всі ми прийшли в костюмах та краватках.

Невдовзі я й Міґель відвідали районний конгрес Свідків Єгови. Чогось подібного ми ще ніколи не бачили! Це була чудова родина, до якої належали люди  різного віку. Цікаво, що конгрес відбувався у тому ж театрі, де ми ходили на рок-концерт. Але атмосфера та музика, яка там звучала, були підбадьорливими і зігрівали наші серця.

Мої друзі теж стали вивчати Біблію. Приблизно через вісім місяців, 26 липня 1974 року, я і Міґель охрестилися. Тоді нам було по 20 років. Кілька місяців пізніше охрестилося ще четверо моїх друзів. Біблійне навчання спонукало мене підтримувати свою бідну маму. Я став допомагати їй по дому та розповідав про те, що дізнався з Божого Слова. У нас зав’язалися дуже близькі взаємини. Також я багато часу присвячував молодшим братам і сестрам.

З часом мама і всі брати та сестри, окрім одного, охрестилися і стали Свідками Єгови. У 1977 році я одружився з Соледад — дівчиною, яка з таким здивуванням дивилася, коли ми з друзями вперше прийшли до Залу Царства. Через декілька місяців після весілля ми з дружиною стали повночасними проповідниками, тобто більше часу приділяли проповідуванню доброї новини.

Допомога сестрі

Мою молодшу сестру Маріві ще дитиною зґвалтували, і це сильно вплинуло на неї. З підліткового віку вона почала займатися проституцією, крала і вживала наркотики. У 23 роки вона потрапила до в’язниці, але так і не змінилась.

В той час я вже служив районним наглядачем (роз’їзним служителем Свідків Єгови). У 1989 році мене з дружиною призначили проповідувати в території, де відбувала ув’язнення Маріві. Від неї забрали сина, і це так її пригнітило, що вона не хотіла жити. Якось я прийшов до неї і запропонував вивчати Біблію. Вона погодилась і вже через місяць перестала вживати наркотики та палити. Як же приємно, що Єгова давав їй сили робити такі зміни! (Євреїв 4:12).

Не пройшло багато часу, як Маріві стала ділитися біблійною правдою з в’язнями та працівниками тюрми. Хоча її переводили з однієї в’язниці до іншої, вона і далі всім проповідувала. В одній з в’язниць вона навіть ходила від камери до камери, розповідаючи про правду. Протягом року Маріві розпочала вивчення Біблії з багатьма в’язнями у різних тюрмах.

Одного дня сестра сказала мені, що хоче присвятити своє життя Єгові та охреститись. Але їй не можна було покинути в’язницю і нікому не дозволяли зайти, щоб охрестити її. У такому зіпсованому середовищі вона прочекала на хрещення чотири роки. Що допомогло їй не втратити віру? Маріві регулярно вивчала Біблію та молилась. Також вона проводила для себе «зібрання» в камері тоді, коли воно проходило в місцевому зборі.

Згодом Маріві перевели до в’язниці суворого режиму, в якій був басейн. Вона сподівалась, що тут їй зрештою дозволять охреститися. Так і сталося. Перед її хрещенням я виголосив промову. Дуже тішуся, що в цей найважливіший для неї момент я був поряд.

Через добру поведінку Маріві звільнили раніше. Вона вийшла на волю у березні 1994 року. Але колишній спосіб її життя не пройшов безслідно. У неї виявили СНІД. Вона жила з мамою і вела активне християнське життя. Та, на жаль, через два роки моя люба сестра померла.

 У боротьбі з гнітючими почуттями

Наслідки колишнього життя відчув на собі і я. Насилля, яке наді мною чинив батько, а також нелегкі підліткові роки залишили глибокий слід у моєму серці. Я часто страждав від почуття вини та нікчемності. Часами мене огортало сильне знеохочення. Але я читав Боже Слово, і воно допомагало мені долати гіркі почуття. Я часто роздумував над такими біблійними віршами, як Ісаї 1:18 та Псалом 103:8—13. Протягом років вони додавали мені сил у боротьбі з постійним почуттям провини.

Могутньою зброєю в цьому нелегкому бою також була молитва. Почуваючись нікчемним, я не раз гірко плакав і молився до Єгови. Як же мене зміцняли слова з 1 Івана 3:19, 20: «Власне тоді пізна́ємо, що ми від правди, і запевнимо своє серце в Божій прихильності,— хоч би в чому воно звинувачувало нас,— адже Бог величніший від наших сердець і знає все».

Коли я молився до Єгови зі зламаним і упокореним серцем, то розумів, що я не такий поганий, як мені здається. Усіх щирих людей Біблія запевняє, що Бог не принижує тих, хто справді кається у вчинених гріхах і прагне виконувати Його волю (Псалом 51:19).

Якщо мене знову огортали гнітючі почуття, я намагався наповнювати розум думками про духовне, описаними у Филип’ян 4:8. Я вивчив напам’ять 23-й Псалом і Нагірну проповідь. Коли в мене з’являються погані думки, я починаю згадувати ці біблійні вірші. Така розумова боротьба особливо допомагає, коли я не можу спати вночі.

Великою допомогою для мене стала похвала дружини та інших зрілих християн. Спершу мені було важко сприймати їхні підбадьорливі слова, але завдяки Божому Слову я зрозумів, що любов «в усе вірить» (1 Коринфян 13:7). Поступово я навчився смиренно дивитися на свої обмеження й слабкості, адже це для мене було дуже необхідним.

Така боротьба з негативними почуттями навчила мене співчувати іншим. А співчуття особливо потрібне в роз’їзному служінні, в якому ми з дружиною провели понад 30 років. Радість від служіння допомагала мені менше тривожитися через негативні почуття та спогади з минулого.

Сьогодні, коли я роздумую про благословення, які на мене злив Єгова, то хочу сказати такі ж слова, як псалмоспівець: «Благослови, душе моя, Господа... Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує» (Псалом 103:1—4).

[Примітка]

[Вставка на сторінці 30]

Я часто страждав від почуття вини та нікчемності, але я читав Боже Слово, і воно допомагало мені долати гіркі почуття.

[Ілюстрації на сторінці 27]

Мій брат Хосе-Луїс та друг Міґель, які наслідували мій поганий та добрий приклади.

[Ілюстрація на сторінках 28, 29]

Наша родина в 1973 році.

[Ілюстрація на сторінці 29]

Маріві у в’язниці.

[Ілюстрація на сторінці 30]

З дружиною Соледад.