Життєпис

‘Бажання мого серця сповнилися’

РОЗПОВІЛА ДОМІНІК МОРҐУ

Грудень 1998 року. Я нарешті в Африці! Моя дитяча мрія сповнилась. Скільки себе пам’ятаю, завжди мене вабили безкраї простори Африки та її чарівна природа. І ось я тут! Одночасно сповнилась іще одна моя мрія. Я почала повночасно служити за кордоном. Багатьом це може здатися чимось неймовірним. Річ у тім, що в мене дуже поганий зір, а піщаними вулицями африканських сіл я можу ходити тільки з допомогою собаки-поводиря, якого тренували в умовах європейського міста. Дозвольте розповісти, як я змогла служити в Африці і як Єгова сповнив ‘бажання мого серця’ (Псалом 37:4).

Я НАРОДИЛАСЯ 9 червня 1966 року на півдні Франції. Росла наймолодшою з семи дітей — двох хлопчиків і п’ятьох дівчаток. Батьки усіх нас дуже любили. Але одна обставина затьмарювала моє життя. Так само, як моя бабуся, мама і одна з сестер, я успадкувала хворобу, що призводить до цілковитої сліпоти.

У підлітковому віці я стикалася з проявами расизму, упередженістю і лицемірством. Це викликало в мене обурення суспільним устроєм. У цей важкий час ми переїхали в департамент Еро. Там відбулася одна чудова подія.

Одного недільного ранку до наших дверей підійшли Свідки Єгови. Мама знала  їх і запросила до нас. Одна з жінок нагадала мамі, що та колись пообіцяла розпочати вивчення Біблії. Мама не забула про свою обіцянку і спитала: «Коли ж ми починаємо?» Домовились зустрічатися кожної неділі зранку. Ось так моя мама почала пізнавати «правду, яку принесла добра новина» (Галатів 2:14).

Здобуваємо знання

Мама не жаліла сил, щоб зрозуміти і запам’ятати те, про що дізнавалася. Вона була сліпа, і тому їй доводилось запам’ятовувати буквально все. Свідки дуже терпеливо займалися з нею. А я, щойно вони приходили, ховалась у своїй кімнаті й виходила лише тоді, коли їх вже не було. Проте одного дня Ежені, одній зі Свідків, усе ж таки вдалося заговорити до мене. Вона розповіла, що Боже Царство покладе кінець лицемірству, ненависті й упередженню. «Тільки Бог може це зробити»,— сказала вона. Я дуже хотіла дізнатися більше, тож наступного дня почала вивчати Біблію.

Усе було новим для мене. Тепер я зрозуміла, що Бог на певний час допустив зло з дуже серйозних причин (Буття 3:15; Івана 3:16; Римлян 9:17). Згодом я дізналась, що Єгова не залишив нас без надії на майбутнє. Він пообіцяв нам вічне життя в раю на землі (Псалом 37:29; 96:11, 12; Ісаї 35:1, 2; 45:18). Тоді я вже поступово втрачала зір і тому думала про те, як у цьому раю знову буду добре бачити (Ісаї 35:5).

Починаю повночасне служіння

Я символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням 12 грудня 1985 року. Моя сестра Марі-Клер зробила цей крок раніше. Потім охрестився мій брат Жан-П’єр і мама.

У нашому зборі було кілька сталих піонерів, тобто повночасних проповідників. Вони надихали мене своєю радістю і ентузіазмом у служінні. Навіть Марі-Клер почала повночасне служіння, хоча вона мала поганий зір і носила ортопедичний апарат на нозі. Марі-Клер і досі духовно підбадьорює мене. Спілкування з піонерами в зборі й удома посприяло тому, що в мене розвинулось велике бажання стати повночасним служителем. Отже у листопаді 1990 року в місті Безьє я почала піонерське служіння (Псалом 94:17—19).

Борюся з пригніченням

У служінні мені дбайливо допомагали піонери. Але все одно час від часу на мене находив смуток, адже через мою ваду я була не в стані робити стільки, скільки хотіла. Однак коли мене охоплювало пригнічення, Єгова підтримував мене. За «Індексом публікацій Товариства «Вартова башта» я розшукала життєписи піонерів, які також мали ваду зору. Виявилось, що таких братів і сестер дуже багато! З їхніх корисних і підбадьорливих розповідей я зрозуміла, що слід реалістично визначити, що мені під силу, а що ні, і змиритися зі своїм становищем.

Щоб утримувати себе, я працювала прибиральницею в торгових центрах разом з групою інших Свідків. Якось я помітила, що мої напарниці повертаються до тих місць, які я щойно прибрала. Очевидно, після мого прибирання залишалося багато бруду. Я підійшла до Валері, піонерки, відповідальної в нашій групі, і попросила щиро сказати мені, чи через мене в нашій роботі виникають труднощі. Вона люб’язно сказала, що я можу працювати доти, доки сама не вирішу, що мені краще піти. У березні 1994 року я залишила цю роботу.

І знову мене охопило відчуття непотрібності. Я гаряче молилась до Єгови і знаю, що він почув мої мольби. Цього разу мені також дуже допомогло дослідження Біблії і християнських  публікацій. Мій зір погіршувався, але бажання служити Єгові росло з кожним днем. Що ж я зробила?

Довго чекаю і швидко вирішую

Я записалась на навчання в Реабілітаційний центр для людей з вадами зору і сліпих у місті Нім, і мене прийняли на три місяці. Це було дуже корисно. Я вивчила французький шрифт Брайля, а крім того, дізналася більше про свою ваду і про те, як до неї пристосуватися. Перебування серед людей, які потерпали від різноманітних недуг, допомогло мені відчути, якою безцінною є моя християнська надія. Адже я маю перед собою мету і можу робити щось корисне.

Коли я повернулась додому, рідні помітили, як допомогло мені навчання. Щоправда, одна річ мені зовсім не подобалася — це біла паличка для сліпих. Мені було дуже важко погодитись ходити з тим ціпком. Я подумала, що ліпше мати щось інше, скажімо собаку-поводиря.

Я заповнила заявку на собаку, але мені сказали, що за собаками-поводирями вже велика черга. Крім того, агентство мало провести перевірку, тому що собак-поводирів дають тільки тим, хто відповідає певним вимогам. Але одного дня жінка з товариства сліпих сказала мені, що місцевий тенісний клуб планує подарувати собаку-поводиря сліпій або частково сліпій особі з їхнього району. Вона подумала про мене і тому запитала, чи я погоджуюсь. Я побачила в цьому руку Єгови і прийняла таку чудову пропозицію. Однак на собаку довелося чекати.

Прагну в Африку

Чекаючи, коли мені дадуть собаку, я спрямувала свою увагу на щось інше. Як ви вже знаєте, з дитинства я мріяла про  Африку. Попри погіршення зору ця мрія була більш бажаною, ніж будь-коли, особливо після того як я дізналась, що чимало людей в Африці хочуть вивчати Біблію і служити Єгові. Якось я сказала Валері, що хотіла б побувати в Африці, і запитала, чи вона поїхала б зі мною. Валері погодилась, і ми написали листи в кілька франкомовних філіалів Свідків Єгови в Африці.

Відповідь надійшла з філіалу в Того. Хвилюючись, я попросила Валері прочитати мені лист. У ньому містились підбадьорливі слова, тож Валері сказала: «Справді, чому б не поїхати?» Згодом філіал дав адресу Сандри, піонерки, яка жила тоді в столиці країни, місті Ломе. Ми спланували свій від’їзд на 1 грудня 1998 року.

Усе було зовсім не так, як удома, але яка ж там була краса! Ми прибули в Ломе, вийшли з літака і відразу відчули, як спека огорнула нас, наче покривало. Нас зустріла Сандра. Ми бачилися вперше, але нам одразу здалося, що знаємось усе життя. Незадовго перед нашим приїздом Сандру та її напарницю Крістін призначили служити спеціальними піонерами в Табліґбо, містечку всередині країни. Отже, ми мали честь супроводжувати сестер на їхнє нове місце призначення. Ми були в Африці приблизно два місяці, а коли відлітали, я знала, що повернуся.

І знову Африка

У Франції я одразу почала готуватися до другої подорожі в Того. З допомогою рідних у мене з’явилася можливість поїхати туди на півроку. Тож у вересні 1999 року я знову сіла в літак, який направлявся в Того. Однак цього разу я летіла сама. Уявіть собі, як переживала моя рідня, коли я попри інвалідність вирушила в дорогу без супроводу. Але насправді не варто було переживати. Я запевнила батьків, що мої друзі, які стали мені, як рідні, зустрічатимуть мене в Ломе.

Як же добре було знову опинитися в країні, де так багато людей хочуть вивчати Біблію! Нерідко тут можна побачити, як люди читають Боже Слово прямо на вулиці. У Табліґбо вас можуть покликати просто для того, щоб обговорити якесь біблійне питання. Як чудово було пожити в простенькому помешканні разом з двома спеціальними піонерками! Я познайомилася з іншою культурою, іншим поглядом на речі. Передусім я помітила, що наші брати і сестри в Африці відводять Царству головне місце у своєму житті. Наприклад, вони відвідують зібрання, хоч їм доводиться йти до Залу Царства пішки чимало кілометрів. А ще я багато навчилася з того, що вони дуже сердечні і гостинні.

Якось після проповідування я зізналася Сандрі, що боюсь повертатися у Францію. Зір далі погіршувався. У Безьє на  вулицях шум і штовханина, в будинках сходи, а також у містечку є ще чимало того, що ускладнює життя людям з поганим зором. А в Табліґбо вулиці хоча й не мощені, зате тихі. Тут люди не юрмляться, машин мало. Як же я житиму у Франції після того, як звикла до Табліґбо?

Через два дні після цієї розмови зателефонувала мама і сказала, що на мене чекають у школі для собак-поводирів. Молодий лабрадор з кличкою Осеан був готовий стати моїми «очима». Отже, знову мені прийшла допомога, і мої переживання вщухли. Після чудового служіння протягом півроку в Табліґбо я поверталась у Францію на зустріч з Осеан.

Після кількох місяців навчання Осеан довірили мені. Спочатку було нелегко. Нам довелось вчитися розуміти одне одного. Однак поступово я відчула, наскільки мені потрібний цей собака. Тепер він ніби частина мене. А як реагували люди у Безьє, коли бачили, що я підходжу до їхніх дверей з собакою? Переважно до нас ставилися з повагою, дуже люб’язно. Осеан стала «героєм» наших околиць. Часто людям ніяково у присутності інваліда, а завдяки тому, що зі мною собака, я дуже природно могла заговорити про свою ваду. Тоді співбесідники розслаблялися і слухали мене. Тож Осеан стала моїм найліпшим вступом.

В Африку з Осеан

Я аж ніяк не забула свою Африку і готувалася до третьої подорожі. Цього разу я брала Осеан. А ще до Африки зі мною зібралося молоде подружжя, Ентоні й Аврора, та моя подруга Каролін — усі піонери, як і я. Отож 10 вересня 2000 року ми прилетіли в Ломе.

Спочатку люди боялись Осеан. У Ломе майже ніхто не бачив таких великих собак, бо в Того зазвичай маленькі собаки. Коли люди помічали на Осеан спеціальну упряж, то думали, що це зла, непокірна тварина. А Осеан зі свого боку зрозуміла, що треба оборонятися, і була готова захищати мене від усього, що, на її погляд, мені загрожувало. І все-таки невдовзі Осеан призвичаїлася до нових обставин. Коли вона в упряжі, то знає, що працює: вона стає дисциплінованою, відповідальною, не відступає від мене ні на крок. А без неї вона грайлива, іноді навіть пустотлива. Нам дуже добре разом.

Усі ми жили у Сандри та Крістін у Табліґбо. Ми хотіли, щоб місцеві брати і сестри звикали до Осеан, тож запрошували їх у гості і пояснювали, навіщо потрібні собаки-поводирі, чому я потребувала такого собаку і як іншим поводитися поряд з ним. Старійшини погодилися, щоб я приходила до Залу Царства з Осеан. Оскільки в Того собака-поводир — щось незвичайне, для збору було зроблено оголошення, в якому брати усе пояснили. А в служіння я брала Осеан тільки тоді, коли робила повторні відвідини і проводила біблійні вивчення. У таких ситуаціях її присутність не викликала особливого занепокоєння.

Проповідування в Африці і далі приносить мені велику радість. Мене завжди зворушує уважність ґречних африканців. Наприклад, вони завжди пропонують мені стілець. У жовтні 2001 року в мою четверту подорож я вирушила з мамою. Через три тижні вона повернулась у Францію, спокійна за мене і задоволена поїздкою.

Я глибоко вдячна Єгові за те, що могла служити в Того. Впевнена, що Єгова і далі ‘сповнятиме мого серця бажання’, а я буду використовувати все, що у мене є, в служінні йому *.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 10]

Скільки себе пам’ятаю, завжди мене вабили безкраї простори Африки та її чарівна природа.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Осеан ходила зі мною на повторні відвідини.

[Ілюстрація на сторінці 11]

Старійшини погодилися, щоб я приходила на зібрання з Осеан.