Я НАРОДИВСЯ в місті Серенч, а виростав у селі Тісолодань, що на північному сході Угорщини. У червні 1991 року ми з друзями вирушили до незнайомого місця на річці Тиса. Я пірнув у воду, думаючи, що там глибоко. Яка ж це була помилка! Я зламав три шийних хребці і пошкодив спинний мозок. Хтось із друзів побачив, що я не рухаюсь, і обережно витяг мене з води, аби я не захлинувся.

Я залишався притомним і розумів, що сталась якась біда. Хтось викликав швидку допомогу, і на місце пригоди прилетів вертоліт. Мене забрали в лікарню, де медики прооперували мій хребет, аби запобігти його подальшому пошкодженню. Пізніше мене перевели в Будапешт на реабілітацію. Я пролежав на спині три місяці. Хоча я міг рухати головою, решта тіла від плечей до ніг була нерухомою. Так у 20 років я став повністю залежний від інших. Це настільки мене пригнічувало, що я хотів померти.

Коли мені нарешті можна було повернутись додому, батьків навчили, як правильно за мною доглядати. Такий догляд забирав у них багато фізичних та емоційних сил, і приблизно через рік мене охопила сильна депресія. Тоді мені надали професійну психологічну допомогу, завдяки якій я змінив погляд на свою інвалідність.

Я почав глибоко замислюватись над тим, який зміст життя і чому зі мною трапилась така трагедія. Щоб знайти відповіді на ці запитання, я читав різні книжки та журнали. Я також намагався читати Біблію, але її було важко зрозуміти і вона знову опинилась на полиці. Я навіть розмовляв зі священиком, однак його пояснення мене не задовольнили.

Потім, навесні 1994 року, до мого батька завітало двоє Свідків Єгови, і він попросив їх порозмовляти зі мною. Вони розповіли про Божий намір перетворити землю на рай і усунути хвороби та страждання. Усе звучало дуже гарно, але мені слабо вірилось у почуте. А втім, я таки взяв від них два посібники для вивчення Біблії. Після того як я прочитав ті книжки, Свідки запропонували мені вивчати Біблію, і я погодився. Вони також заохотили мене молитись.

 Під час вивчення Біблії я прямо з неї отримував відповіді на багато своїх запитань. Крім того, я переконався, що Бог справді дбає про мене. Зрештою 13 вересня 1997 року, після двох років дослідження Біблії, мене охрестили вдома у ванні. Це був один з найщасливіших днів мого життя.

У 2007 році я переїхав на постійне проживання до будинку інвалідів у Будапешті. Завдяки цьому я отримав чимало нагод ділитися з іншими людьми чудовими істинами, про які дізнався з Біблії. У добру погоду я навіть можу виходити на вулицю, щоб порозмовляти з перехожими. Це можливо завдяки спеціальному моторизованому візку, яким я керую за допомогою підборіддя.

Одна сім’я у моєму зборі виявила надзвичайну щедрість, придбавши для мене ноутбук, який реагує на рухи голови. Цей пристрій дозволяє мені телефонувати людям через Інтернет і писати листи до тих, кого члени мого збору не застають вдома під час проповідницького служіння. Допомагаючи людям у такий спосіб, я значно покращив навички спілкування і перестав зосереджуватись на собі.

Я навіть можу відвідувати християнські зібрання. Коли я приїжджаю до Залу Царства, мої духовні брати обережно заносять мене разом з візком на другий поверх, де проходять зустрічі. Під час зібрання, коли присутніх заохочують коментувати обговорюваний матеріал, брат, який сидить поруч зі мною, піднімає замість мене руку. Він тримає мою Біблію або посібник для вивчення так, щоб я міг дати коментар.

Я постійно відчуваю біль і практично повністю залежний від інших. Тому час від часу в мене виникає почуття пригнічення. Але я черпаю потіху в дружбі з Богом Єговою, знаючи, що він слухає мене, коли я виливаю йому всі свої тривоги. Мене також зміцнює щоденне читання Біблії і підтримка духовних братів та сестер. Вони проводять зі мною час, підбадьорюють, моляться за мене. Це допомагає мені зберігати емоційну рівновагу.

Єгова потішив мене саме тоді, коли я найбільше цього потребував. Крім того, він дав мені надію на досконале здоров’я в новому світі. Тож я з нетерпінням чекаю часу, коли зможу «ходити, підстрибувати та прославляти Бога» за його надзвичайну любов і доброту (Дії 3:6—9).