Я втратив любов до війни
Я втратив любов до війни
Розповів Томас Стабенвол
НАРОДИВСЯ я 8 листопада 1944 року. Моє дитинство і юність проходили в Південному Бронксі, що в місті Нью-Йорк. Цей район був поділений на квартали, і в кожному з них жили представники однієї раси. Ще хлопчиком я багато часу проводив на вулиці й навчився не порушувати межі територій, що належали різним бандам. Оскільки ці банди були дуже жорстокі, їх усі боялися.
У 12 років я вже входив до однієї з таких банд, яка називалася «Черепи». Ми з хлопцями розбивали замки на товарних вагонах і крали ящики з арахісовим маслом та різними продуктами. Однак банди старших хлопців займалися ще гіршим. Вони влаштовували криваві бійки з іншими бандами. А якось у мене на очах навіть вбили мого близького друга.
На шляху до мрії
Мені не подобалося життя в банді. І, подорослішавши, я захотів переїхати з того району. Мій дядько Едді служив у Корпусі морської піхоти США і брав участь у Корейській війні. Я страшенно любив слухати розповіді дядька про його службу. Він казав, що кожен морський піхотинець — це безстрашний лідер і сильний воїн, готовий рішуче діяти у будь-якій ситуації. Гасло морської піхоти — «Semper fidelis», що з латинської означає «Завжди вірний». Воно показує, наскільки відданими своїй справі мусять бути піхотинці. Тож я мріяв стати досвідченим воїном морської піхоти.
Восьмого листопада 1961 року, у день, коли мені виповнилося 17, я записався новобранцем
до морської піхоти. Минуло трохи менше ніж чотири місяці, і я закінчив навчання в таборі для новобранців.Я розпочав свою 11-річну військову службу в мирний час. Життя морського піхотинця складається з постійних тренувань. Спершу мене послали до Оагу, що на Гаваях. Там протягом двох років проходив інтенсивну тактичну і бойову підготовку з проведення десантно-диверсійних операцій. Ставши хорошим снайпером, я міг влучити в мішень діаметром 25 сантиметрів з 460 метрів. Я оволодів бойовими мистецтвами, навчився користуватись вибухівкою, виконувати підривні роботи, читати карти та передавати повідомлення. Таке навчання приносило величезне задоволення.
Після Гаваїв я отримав важливе завдання — півроку охороняти підводні бойові запаси на базі військово-морської авіації Ацугі (Японія). Невдовзі загострилися стосунки між США та Північним В’єтнамом. Мене перевели до морського підрозділу на американський авіаносець «Ренджер». У Тонкінській затоці наш корабель взяв участь у бомбардуванні Північного В’єтнаму. Нарешті я дочекався справжньої війни. Все ж мені хотілося не сидіти на кораблі, а бути в центрі бойових дій.
Реалії війни
Я провів 4 роки на кораблі «Ренджер», і навесні 1966 року моя служба закінчилася. Більшість солдатів у моїй ситуації охоче повернулися б додому, щоб уникнути майбутнього кровопролиття. Але, ставши професійним морським піхотинцем, я не хотів покидати цієї справи, тому вирішив служити далі.
Навчаючись воювати, я мріяв використати набуті знання на практиці. Тому зголосився служити в піхотних військах, і мені було байдуже, куди мене пошлють. Морська піхота стала моїм покликанням, а війна — моїм богом.
У жовтні 1967 року мене відправили до В’єтнаму. Я був дуже щасливий, коли мене послали на передову в провінції Куангчі. Вже за день я опинився в самому серці кривавих подій. Довкола вбивали та ранили людей. Ворожі кулі потрапляли в землю, підіймаючи густу куряву. Єдиним сховком для нас було кілька кущів. Я безперестанку стріляв. Це жахіття важко описати словами. Я був впевнений, що загину. Зрештою стрілянина закінчилася, і я залишився живим. Але не всім так пощастило. З поля бою ми винесли чимало трупів.
Впродовж наступних 20 місяців я брав участь у більш кривавих сутичках у В’єтнамі. Сім днів на тиждень і майже 24 години на добу я стріляв або ховався від куль, робив засідки чи сам потрапляв у пастки ворогів. Здебільшого ми вели перестрілку з окопів, і, коли починався дощ, нам доводилося сидіти по шию в болоті. Там було надзвичайно неприємно та холодно. У таких окопах ми їли та спали.
Виконуючи пошуково-винищувальні завдання, ми заходили у вологі джунглі. Кожного разу нас підстерігала небезпека, адже у будь-яку мить з гущавини міг напасти ворог. Іноді довкола нас годинами вибухали артилерійські снаряди. Під час однієї битви біля містечка Кесан три чверті мого взводу було поранено чи вбито. Нас залишилось тільки 13.
Тридцятого січня 1968 року я вперше за цілий рік зміг поспати в наметі на військовій базі. Вранці мене розбудив оглушливий звук вибуху мінометного снаряда. Я отримав поранення. У мене в спині та плечі залишились уламки шрапнелі. Того ранку почався масштабний наступ ворога.
Після поранення мене нагородили медаллю «Пурпурне серце» за похвальну службу в збройних силах. Щойно медики витягли уламки шрапнелі, я повернувся на поле бою. Біля міста Хюе точилася одна з найбільших битв у В’єтнамі. Я, наче запрограмована машина, вбивав ворога без жодних докорів сумління. А потім протягом місяця ходив від дому до дому, винищуючи противників.
У той час мені було нескладно виправдовувати свою поведінку. Я говорив собі: «Вороги теж вбивають тисячі невинних чоловіків, жінок і дітей у Хюе. Алеї та вулиці міста вкриті тисячами трупів. Противники замінували кожен шматочок землі, навіть там, де лежали мертві тіла. Крім того, ми постійно живем під прицілом ворога». Але мене нічого не лякало. Я вважав, що нищити ворога — правильно.
Одержимий війною
Невдовзі після битви в Хюе закінчився мій 13-місячний термін служби. Війна була дуже кривавою, все ж я далі хотів воювати. Тому виявив бажання залишитись у В’єтнамі ще на один термін. Мені як старшому сержанту доручили спецзавдання: провести підрозділи морської піхоти в невеликі хутори. Там ми навчали цивільне населення, як захищатись від нападів. Наші солдати жили в постійній тривозі, бо ворога не завжди було легко відрізнити від цивільних. Вночі ми потайки шукали і винищували ворожих солдат. Попри сильне напруження моя любов до війни тільки зростала.
Другий термін служби у В’єтнамі минув дуже швидко. І я знову виявив бажання продовжити воювати. Проте цього разу командування відмовило, можливо, помітивши мою одержимість війною. Але моя військова кар’єра морського піхотинця не скінчилася. Мене послали до США, де я протягом трьох з половиною років був інструктором з військової підготовки новобранців. Я міг багато чого навчити своїх вихованців і з усіх сил намагався зробити з кожного таку ж бойову машину, якою був сам.
Справжній зміст у житті
Я товаришував з інструктором, якого покинула дружина, залишивши йому двох маленьких дітей. Щоб допомогти у вихованні, до мого товариша переїхала його сестра Крістін Антісдел. Невдовзі перед тим Крістін стала Свідком Єгови, і саме від неї я вперше почув про Свідків.
Мене виховували в сім’ї католиків. Вісім років я відвідував католицьку школу
і навіть був прислужником у церкві. Все ж я нічого не знав з Біблії. Але Крістін познайомила мене з біблійними істинами. І я дізнався, чого насправді вчить Біблія.Наприклад, у Біблії сказано, що Бог не мучить людей у пеклі після смерті і не є Трійцею (Екклезіяста 9:5, 10; Івана 14:28). Також Святе Письмо розповідає, що Бог усуне зло, біль та смерть, а слухняні люди житимуть вічно в Раю на землі (Псалом 37:9—11; Об’явлення 21:3, 4). Крім того, я познайомився з біблійними моральними нормами і дізнався, що Єгова — це Боже ім’я (Вихід 15:3; 1 Коринфян 6:9, 10). Я був у захопленні від цих знань.
У листопаді 1972 року мене перевели на іншу базу, де я викладав унтер-офіцерам тактику ведення бою. Того часу я почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови та відвідувати їхні зібрання. Мене вразила дружня атмосфера та щира братерська любов між ними.
Однак чим більше я дізнавався з Біблії, тим сильніше мене мучило сумління, адже моя поведінка абсолютно не узгоджувалась з біблійними вимогами. Усе своє життя я присвятив війні та насиллю, які ненавидить Бог.
Я зрозумів, що не можу одночасно служити Богу Єгові та в морській піхоті. Саме тоді я втратив любов до війни і вирішив полишити військову кар’єру. Довелося заповнити чимало документів, пройти не одну співбесіду та психіатричний огляд, перш ніж я отримав дозвіл через релігійні переконання покинути службу. Після кількох місяців залагодження цих формальностей моя 11-річна служба в морській піхоті закінчилася.
Тепер я міг сказати Єгові: «Ось я, пошли мене» (Ісаї 6:8). Мені хотілося спрямувати свої сили та запал на служіння правдивому Богу, а не морській піхоті. Тож 27 липня 1973 року я охрестився і став Свідком Єгови. Через 5 місяців я одружився з Крістін Антісдел, яка познайомила мене з біблійною правдою.
Ми з Крістін 36 років допомагаємо людям здобувати знання з Біблії та наближатися до Бога. Протягом 8 років ми були місіонерами в Домініканській Республіці. А останні 18 років я служу роз’їзним наглядачем і відвідую разом з дружиною іспаномовні збори в США.
Після стількох років війни я не маю жодних розумових чи емоційних розладів, як-от синдрому посттравматичних стресових порушень. Мені не сняться кошмари і не постають в уяві жахливі сцени війни. Розвинувши близькі стосунки з Єговою, я став дуже шкодувати, що вбив стількох людей.
Я надзвичайно щасливий, що зробив такі великі зміни і відчуваю прощення Єгови. Сьогодні я не відбираю життя в людей, а несу їм надію на вічне життя в раю. Колись я вбивав ворогів через незнання та неправильну ревність. Але, познайомившись з біблійними вченнями і ставши Свідком Єгови, я проваджу інше життя. Я переконаний, що існує правдивий живий Бог, який дбає про нас, і ті, хто любить та слухається його, отримають великі благословення.
[Вставка на сторінці 25]
Сім днів на тиждень і майже 24 години на добу я стріляв або ховався від куль, робив засідки чи сам потрапляв у пастки ворогів
[Вставка на сторінці 27]
Розвинувши близькі стосунки з Єговою, я став дуже шкодувати, що вбив стількох людей
[Ілюстрації на сторінці 24]
Під час служби інструктором з військової підготовки новобранців (зверху) та на війні у В’єтнамі (зліва)
[Ілюстрація на сторінці 25]
Після поранень мене нагородили «Пурпурним серцем», все ж я і далі хотів воювати
[Ілюстрація на сторінці 26]
Ми з Крістін 36 років допомагаємо людям здобувати знання з Біблії