Бог визволив мене від усіх моїх бід

Розповів Жан-Клод Франсуа

Мене кинули до в’язниці лише за те, що я слухався навченого Біблією сумління. Відтак протягом семи років мені довелося сидіти в п’ятнадцяти тюрмах. А втім, попри багато страждань я вважаю себе щасливою людиною. Дозвольте розповісти чому.

Я НАРОДИВСЯ в столиці Алжиру 9 січня 1937 року. Тоді ця країна перебувала під пануванням Франції. Мій батько служив офіцером французької армії і на цілі місяці виїжджав до Єгипту, Іраку, Лівану та Сирії. Тож у нього майже не залишалось часу для дружини і п’ятьох дітей.

Я любив ходити до школи, і навчання давалося мені легко. Але я ніяк не міг знайти відповіді на такі запитання: чому люди вмирають і якщо Бог добрий та всемогутній, то чому допускає зло? Також мене дуже цікавило, як з’явилося життя. Теорія Дарвіна була єдиним логічним поясненням, і з часом я став атеїстом.

Нарешті знаходжу відповіді

У 1954 році мій друг Жорж, який був Свідком Єгови, дав мені буклет «Еволюція проти нового світу» *. Я прочитав його із захопленням. У ньому викривалися хиби еволюційної теорії. До того ж там говорилося, що літопис викопних решток підтверджує розповідь із книги Буття, де сказано, що Бог створив кожну живу істоту «за родом її» (Буття 1:12, 25). Але мене і далі непокоїло питання: чому існує зло.

Жорж служив піонером, тобто повночасним проповідником. Він багато часу присвячував на те, щоб доносити людям істини з Біблії, книги, якої мені ніколи не доводилось читати. Чи зможе Жорж відповісти на мої запитання? Навідавши його в маленькому помешканні, де він жив з іншими піонерами, я отримав біблійні відповіді на більшість своїх запитань. Отож я став регулярно вивчати Біблію. Я й досі із запалом досліджую Боже Слово, відшукуючи безцінні скарби, які зміцнюють мою віру (Приповістей 2:1—5).

Крім того, я почав час від часу відвідувати християнські зібрання. Тоді вони проводилися в підвалі ресторану, котрий був у центрі міста Алжир. Свідки завжди привітно зустрічали мене, і згодом я став постійно приходити на такі зібрання. Якось, почувши оголошення про зустріч, котра відбуватиметься в іншому місці, я вирішив піти туди. Там я дізнався, що це зустріч Свідків перед проповідуванням від дому до дому (Дії 20:20). Я залишився й пішов у проповідницьке служіння.

На третій раз я проповідував сам. Розмовляючи з одним чоловіком, мені не вдалося знайти у Біблії вірш, який я процитував йому з пам’яті. «Юначе, спершу самі навчіться, а потім вчіть інших»,— сказав чоловік і закрив двері. Засмучений я сів на лавочку і почав шукати цей вірш. Віднайшовши, я таки повернувся і показав його тому чоловіку.

Четвертого березня 1956 року я символізував своє присвячення Богу водним хрещенням. Уже через півроку я мусив прийняти  важливе рішення. Річ у тім, що я хотів стати повночасним піонером, а також мені запропонували посаду вчителя в далекій провінції. Погодившись на учителювання, я би менше часу проповідував. Я обрав піонерське служіння.

Дізнавшись про моє рішення, батько страшенно розгнівався. Він, приставивши мені до горла ножа, наказав щовечора бути вдома. Хоча я намагався сам утримувати себе, батько сказав, що не збирається мене годувати. Але це не змінило мого рішення. Тож відтоді я йшов з дому не снідавши, обідав з піонерами, а на вечерю з’їдав бутерброд.

Служіння у воєнний час

У той час в Алжирі почалась війна за незалежність від Франції. Столицю накрила хвиля насилля. У місті скрізь розривалися бомби: в автобусах, барах і на стадіонах. Наприклад, за один місяць сталося понад 100 вибухів. Проповідувати було важко, адже люди боялися навіть відчиняти двері. До того ж у місті часто оголошували комендантську годину, проводили перевірку документів і обшуки.

У неділю 30 вересня 1956 року я та декілька інших піонерів прибирали в підвалі, де проводилися християнські зібрання. Раптом у ресторані над нами пролунав вибух, внаслідок якого було скалічено та вбито десятки людей. На щастя, ніхто з нас не постраждав. А в грудні, коли ми з однією сестрою проповідували на людній вулиці, несподівано з вікон машини, яка мчала на великій швидкості, почали стріляти в перехожих. Ми забігли в якийсь під’їзд, я штовхнув сестру на землю і впав сам. Кулі просвистіли прямо над нашими головами. Після цих випадків ми стали значно обережнішими в служінні.

Непохитно тримаюсь своєї позиції

Першого березня 1957 року мене призвали до війська. Сумління не дозволяло мені брати до рук зброю, тож я став молитися, аби Бог зміцнив мене і я зміг відстояти свою позицію перед владою. Також я благав Бога, щоб він допоміг мені уникнути конфлікту з батьком. Дізнавшись, що призовників збирають аж у Франції, в місті Лілль, я зітхнув з полегшенням.

Через шість днів я прибув у фортецю міста Лілль, яку ще в XVII столітті побудував король Людовик XIV. Після того як на основі Біблії я пояснив військовим свою позицію, мене вкинули до в’язниці. Одного ранку вартові витягли мене з камери, обшукали і знайшли мою маленьку Біблію. Вивівши на вулицю, вони кинули мене обличчям на сніг і, жбурнувши поряд Біблію, притиснули голову прикладом гвинтівки. Так я пролежав з півгодини. Відтоді мені почали дошкуляти спазми в шлунку. І все ж я дуже зрадів, коли вартові зрештою дозволили мені забрати Біблію. Вона й досі стоїть у мене на поличці.

Через кілька днів воєначальник прочитав мені уривок з листа, який надіслав йому мій батько. У ньому говорилося: «Він мусить зламатися. Не зупиняйтеся ні перед чим». Оскільки я й далі твердо тримався своїх поглядів, мене закрили в карцері. Там я спав на голих нарах і вкривався коротким покривалом. Я був змушений зробити собі «туалет» у кутку. У мене не було можливості помитися, почистити зуби чи сполоснути після їжі миску. Через два тижні мене відправили у Париж до в’язниці Френ.

Протягом наступних шести років я отримав чотири вироки і сидів у чотирнадцяти в’язницях. Однієї зими мене тримали у в’язниці Фонтевроль, що в долині річки Луара. Ця будівля XII століття належала колись монастирю. Тут у мене конфіскували все моє вбоге майно. Неодноразово я звертався з проханням повернути Біблію, тож на місяць мене перевели в одиночну камеру, де було настільки холодно, що я почав відкашлювати кров’ю.

Згодом мене відправили до в’язниці Шато-де-Торквон, поблизу міста Сомюр. У ній були значно ліпші умови. Тамтешнім в’язням навіть доручали виконувати хатню роботу в домах відставних службовців. Кілька місяців разом зі мною сидів Ахмед бен Белла, який пізніше став президентом Алжирської республіки, і весь цей час я проповідував  йому. Якось він сказав мені: «Ти народився в Алжирі і сидиш тут, бо відмовився воювати проти алжирців». Моя позиція викликала повагу в цього чоловіка.

Несподівана допомога

Я почувався дедалі гірше. Зрештою лікарі поставили діагноз — туберкульоз, і відправили мене в санаторій на південь Франції. Хвороба прикувала мене до ліжка на довгі місяці. Потім лікар порадив видалити уражену частину легенів. Я погодився, але з умовою, що мені не переливатимуть кров (Дії 15:29). Розгнівавшись, лікар відмовився від операції. Це був шостий рік мого ув’язнення.

Тож посеред зими в благому одязі мені довелося покинути санаторій. Колись Єгова підтримав апостола Павла, пославши до нього Онисифора. А мені Бог надав допомогу через брата Адольфа Ґаратоні, в якого я зупинився на деякий час. Він став «для мене опорою» (Колосян 4:11; 2 Тимофія 1:16—18). Завдяки йому, а також місцевому лікарю моє здоров’я почало поступово поліпшуватись.

Лікування вимагало великих затрат, і я не знав, де взяти гроші. Саме тоді до мене прийшла жінка, і, представившись адвокатом, сказала: «Президент Алжиру пан бен Белла попросив передати вам ось це». Вона залишила конверт, в якому було більше ніж достатньо грошей, аби покрити всі мої витрати. Від усього серця я дякував Єгові, який вислуховує молитви (Псалом 65:3).

Чудові благословення

Після звільнення з в’язниці я знову почав піонерське служіння. У зборі містечка Мелен, поблизу Парижа, я познайомився з 35-річною Андре Морель. Її перший чоловік, також Свідок, загинув у автокатастрофі. Ми одружилися 26 вересня 1964 року, а 1 серпня наступного року нас призначили спеціальними піонерами. Хоча в Андре слабке здоров’я, вона присвятила повночасному служінню 28 років.

У 1967 році мене призначили районним наглядачем — роз’їзним служителем, який відвідує і підбадьорює збори Свідків Єгови. Ми служили в південній частині Франції, від міста Бордо до Монако, і протягом одного року — в Парижі. Через погане здоров’я нам було нелегко виконувати свої обов’язки, та з допомогою Єгови ми змогли прослужити братам аж 20 років. А в 1986 році знову стали спеціальними піонерами.

Життя сьогодні

Нині мені майже 70 років, і я далі переконуюся, що під час випробувань Єгова завжди зміцняє своїх служителів. Таку підтримку він часто надає через сторінки свого натхненого Слова, тому я щороку намагаюся прочитувати цілу Біблію (Ісаї 40:28—31; Римлян 15:4; 2 Тимофія 3:16).

Ми з Андре дуже радіємо, коли люди відгукуються на добру новину і присвячують своє життя Єгові. Нам надзвичайно приємно, що за ці роки охрестилося 70 осіб, з якими ми вивчали Біблію. Роздумуючи над своїм життям, я можу приєднатися до слів псалмоспівця: «Цей убогий взивав,— і Господь його вислухав, і від усіх його бід його визволив» (Псалом 34:7).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 21]

У в’язниці Шато-де-Торквон, поблизу міста Сомюр.

[Ілюстрації на сторінці 23]

З дружиною в 1967 році і сьогодні.