З дитинства навчений любити Бога
З дитинства навчений любити Бога
РОЗПОВІВ АНАТОЛІЙ МЕЛЬНИК
Багато хто лагідно називає мене дідусем. Це слово зворушує до глибини душі, бо нагадує про мого дідуся, якого я так любив і якому дуже вдячний. Дозвольте розповісти вам про нього і про те, як сильно він з бабунею вплинули на життя усієї нашої родини, а також на багатьох інших людей.
Я народився у селі Хлина на півночі Молдови. Ще в 1920-ті роки нашу чудову горбисту місцевість відвідували роз’їзні служителі, котрі раніше називались пілігримами. Вони приїздили з-за кордону, з Румунії. Батьки моєї мами швидко прийняли добру новину з Біблії, і 1927 року стали Дослідниками Біблії, як тоді називали себе Свідки Єгови. У 1939 році, коли почалась Друга світова війна, в нашому невеликому селі вже був збір Свідків Єгови.
Народився я 1936 року. На той час усі мої родичі вже стали Свідками. Лише батько далі ходив до православної церкви. Але під час Другої світової війни він почав замислюватись над змістом життя. Зрештою батько присвятив себе нашому Творцеві, Богу Єгові, символізувавши це водним хрещенням. Духовному росту нашої родини сильно посприяв мій дідусь. Він дуже любив Біблію, знав напам’ять сотні віршів з неї і вмів скеровувати будь-яку розмову на духовні теми.
Я часто сідав дідусеві на коліна і слухав, як він розповідав біблійні історії. Він прищепив мені любов до Бога, і за це я йому вельми вдячний. У вісім років я вперше пішов з дідусем проповідувати. Нашим односельцям ми показували в Біблії, хто такий Єгова і як можна до нього наблизитись.
Комуністичне гноблення
У 1947 році в Молдові, під впливом комуністичної пропаганди і православної церкви, влада почала переслідувати Свідків Єгови. Співробітники служби безпеки та місцевої міліції приходили до наших домів і розпитували, хто керує проповідницькою діяльністю, звідкіль надходить література і де ми проводимо зібрання. Вони казали, що припинять діяльність Свідків Єгови, оскільки ми, за їхніми словами, «перешкоджаємо поширенню комуністичних ідей у республіці».
На той час мій батько, будучи добре освіченою людиною, також глибоко полюбив біблійну правду. Щоб не видати наших християнських братів і сестер, тато й дідусь знали, як відповідати на допитах. Вони були сміливими чоловіками, які дбали про співвіруючих. Мама теж завжди залишалась спокійною і стриманою.
Батька заарештували 1948 року, а нам так і не повідомили за що. Його засудили до семи років і посадили у в’язницю суворого режиму. Після в’язниці він мав відбути ще два роки заслання. Зрештою батько опинився у Магаданській області, на північному сході Росії, аж понад 7000 кілометрів від дому. Ми не бачилися з ним дев’ять років. Важко було без батька, але справжньою підтримкою став для мене дідусь.
Заслання
Уночі 6 червня 1949 року до нашого дому ввірвалося двоє солдат з офіцером. Без жодних пояснень вони дали нам дві години на збори. Нам лише сказали, що відправлять у заслання і що ми ніколи сюди не повернемось. Так разом з мамою, дідусем, бабусею та іншими співвіруючими я поїхав до Сибіру. Тоді я мав лише 13 років. Через кілька тижнів ми були на місці — у заболоченій тайзі, серед непролазних лісів. Як же все це відрізнялось од рідних сторін, які я так любив! Іноді ми навіть плакали. Але вірили, що Єгова нас ніколи не покине.
Нас поселили в невеликому селі, де було лише десять дерев’яних хатин. Інших Свідків розпорошили по різних тайгових селах. Щоб залякати місцевих жителів і щоб вони сахались від нас, влада поширювала чутки, ніби ми канібали. Одначе люди швидко зрозуміли, що це брехня і що нас не треба боятись.
Перші два місяці ми жили в якійсь старій халупі. Було ясно, що до настання лютої сибірської зими потрібно побудувати щось надійніше. Тож дідусь і бабуся допомогли мені з мамою звести просту хату-напівземлянку. Ми прожили у ній понад три роки. Нам заборонили залишати село без дозволу, якого так ніколи й не давали.
Перегодом мені дозволили ходити до школи. Оскільки я різнився від інших своїми релігійними переконаннями, однокласники й учителі нерідко ставили мені пов’язані з релігією запитання. Як же світились очі дідуся, коли я приходив зі школи й розповідав, що мав можливість свідчити про наші вірування.
Трохи більше свободи
Коли 1953 року помер диктатор Сталін, умови нашого життя дещо поліпшились. Нам дозволили ненадовго покидати село. Це дало змогу бачилися з іншими християнськими братами й сестрами, адже ми могли ходити на зібрання в села, де також жили виселені Свідки. Щоб не привертати зайвої уваги, ми зустрічались малими групками. Доводилось долати до 30 кілометрів, інколи по коліна в снігу і в 40-градусний мороз. А наступного для вирушали в довгий зворотній шлях. На дорогу ми мали з собою лише кілька квашених огірків і грудок цукру. Та все ж, подібно до стародавнього царя Давида, були щасливі — адже ми ходили на зібрання (Псалом 122:1).
У 1955 році на символ свого присвячення Єгові я охрестився. Незадовго перед тим на одному з зібрань у сусідньому селі я зустрів скромну чорняву дівчину, на ім’я Лідія. Вона з родиною, як і ми, були Свідками, котрих вивезли з Молдови. Лідія мала чудовий голос і знала напам’ять майже всі 337 пісень зі старого співаника. Це мені дуже сподобалось, адже я також любив наші пісні. У 1956 році ми вирішили одружитись.
Про наші плани я написав батькові (на той час ми вже знали, що він відбував заслання в Магаданській області). Ми відклали весілля, чекаючи на його згоду. Невдовзі його звільнили і він приїхав до нас. Батько багато розповідав нам, як з допомогою Єгови він та інші співхристияни змогли знести жахливі умови у виправно-трудових таборах. Його розповіді неабияк зміцнили нашу віру.
Та незабаром трапилось лихо. Одного дня мама варила олію, яку ми використовували для фарбування і лакування. Раптом на неї перекинулась велика каструля киплячої олії. Мама отримала страшні опіки і в лікарні померла. Ми були прибиті горем. Проходив час, і смуток поволі відступав. Згодом батько одружився вдруге. Його дружиною стала християнська сестра Тетяна, яка жила в сусідньому селі.
Розширяємо своє служіння
У 1958 році ми з Лідією залишили село Кізак і переселились до великого селища Лебяже, майже за 100 кілометрів від Кізака. З наших публікацій ми знали, що християни в інших країнах проповідують від дому до дому. Отож спробували проповідувати так у Лебяжому. Звісна річ, «Вартова башта» і «Пробудись!» були під забороною, проте існували таємні канали, через які нам удавалось отримувати ці публікації. Нам повідомили, що ми матимемо наші часописи лише російською мовою. До того часу ми отримували їх також молдавською. Довелось наполегливіше взятись за вивчення російської мови. Донині пам’ятаю не лише назви статей тогочасних журналів, але й деякі думки з них.
Лідія влаштувалась працювати на елеваторі, а я вивантажував з вагонів лісоматеріали. Робота була важка, але зарплата мізерна. І хоча Свідків цінували за сумлінну працю, їм не давали ані премій, ані іншої грошової допомоги. Урядовці відкрито говорили: «Свідкам Єгови не місце в комуністичному суспільстві». Проте ми раділи, адже на нас сповнялось те, що Ісус сказав про своїх послідовників: «Не від світу вони, як і Я не від світу» (Івана 17:16).
Нові випробування
У 1959 році в нас народилась дочка Валентина. Невдовзі після цього почались нові переслідування. У «Британській енциклопедії» про це сказано так: «Нову хвилю антирелігійного наступу почав Голова Ради Міністрів Микита Хрущов у 1959—1964 роках». Працівники служби безпеки казали нам, що мета Радянського уряду — ліквідувати всі релігії, а передусім Свідків Єгови.
Коли Валентина мала майже рочок, мене призвали в армію. Я відмовився, і за свою нейтральну позицію отримав вирок — п’ять років ув’язнення. Якось, коли Лідія прийшла мене відвідати, полковник КДБ сказав їй: «З Кремля прийшла вказівка, щоб у Радянському Союзі через два роки не залишилось жодного Свідка Єгови». Тоді він попередив: «Мусите зректись своєї віри, бо як ні, то сядете в тюрму». Полковник гадав, ніби подібними погрозами можна залякати жінок, які, за його словами, були «слабким насінням».
За короткий час більшість чоловіків-Свідків опинились або у в’язницях, або у виправно-трудових таборах. Тому проповідницьке служіння продовжили сміливі християнські жінки. Наражаючись на чималий ризик, вони таємно проносили нашу літературу в тюрми і табори. Моя дружина зазнала багато випробувань. Нерідко до неї чіплялися всякі чоловіки, котрі знали,
що мене немає. До того ж їй казали, ніби я ніколи не вийду на волю. Але той день таки прийшов!Звільнення і переїзд до Казахстану
Згодом мою справу переглянули і 1963 року, після трьох років ув’язнення, мене звільнили. Потім ми кілька разів пробували прописатись у різних місцях, однак безрезультатно. Через це я ніяк не міг влаштуватися на роботу. В державному законі було сказано, що хто не має прописки, той не може мати роботи. Ми часто благали Єгову допомогти нам у цій ситуації. Тоді вирішили переїхати у місто Петропавл (північний Казахстан). Проте місцева влада вже отримала попередження і тому не дозволила нам жити і працювати в цьому місті. Подібних переслідувань зазнали також біля 50 інших Свідків у Петропавлі.
З іншим подружжям Свідків ми вирішили поїхати трохи південніше — у невелике місто Щучінск. Там не було Свідків і влада нічого не знала про нашу проповідницьку працю. Майже тиждень я й Іван шукали роботу, а наші жінки сиділи на залізничному вокзалі, де ми і ночували. Зрештою нам удалось влаштуватися на склозавод. Ми винайняли невеличку кімнату з двома ліжками та ще деякими меблями — і це для двох сімей. Але ми були задоволені й тим.
Ми з Іваном завзято взялись за нову роботу, і начальство було дуже нами задоволене. Коли мене знову призвали в армію, директор заводу вже знав, що моє сумління не дозволить мені навчатися військової справи. На наше здивування, він зв’язався з військовим начальством і повідомив, що ми з Іваном кваліфіковані робітники і що без нас завод зупиниться. Тож нас більше не чіпали.
Виховання дітей і служіння
У 1966 році народилась наша друга донечка Ліля. Через рік ми переселились у місто Білі Води, що в південному Казахстані, неподалік від кордону з Узбекистаном. Там була невеличка група Свідків. Незабаром сформувався збір і мене призначили служити головуючим наглядачем. У 1969 році в нас народився син Олег, а ще через два роки — дочка Наташа. Ми з Лідією завжди пам’ятали, що діти — це спадщина від Єгови (Псалом 127:3). Тому не раз обговорювали, як прищепити дітям любов до Єгови.
У 1970-х роках більшість чоловіків-Свідків усе ще перебували у виправно-трудових таборах. Багато зборів потребували зрілих наглядачів. Отож, більше часу з дітьми проводила Лідія, інколи будучи для них і мамою, і татом, а я служив роз’їзним наглядачем. Треба було відвідувати збори в Казахстані і сусідніх радянських республіках: Таджикистані, Туркменістані й Узбекистані. Разом з тим мені доводилось заробляти на хліб для своєї родини. Діти і Лідія розуміли мене і допомагали як могли.
Хоча інколи мене тижнями не було вдома, я робив усе можливе, щоб діти відчували батьківську любов і росли духовними людьми. Ми з Лідією палко молились разом, щоб Єгова допомагав нашим дітям. Також ми спільно з дітьми обговорювали, як долати страх перед людьми і як розвивати близькі стосунки з Богом. Без самовідданої підтримки моєї коханої дружини я, напевно, не зміг би виконувати обов’язки роз’їзного наглядача. Лідія та інші наші сестри зовсім не були «слабким насінням», як колись про них сказав офіцер КДБ. Вони були міцними — справжніми духовними титанами! (Филип’ян 4:13).
У 1988 році, коли діти вже стали дорослими, мене призначили служити регулярним роз’їзним наглядачем. У мій район входили більшість республік Середньої Азії. Після того як 1991 року проповідницька праця Свідків Єгови в колишньому Радянському Союзі була визнана законом, у цих азійських республіках почали служити інші кваліфіковані духовно зрілі чоловіки. Нині у тих країнах служить
14 роз’їзних наглядачів, а торік на Спомин Христової смерті прийшло аж 50 000 осіб!Несподіване запрошення
На початку 1998 року мені несподівано зателефонували з російського філіалу Свідків Єгови: «Анатолію, чи ви з Лідією думали про повночасне служіння?» Ми, звичайно ж, мріяли, щоб наші діти мали такий привілей, і наш син Олег уже майже п’ять років служив у російському філіалі.
Коли я сказав Лідії про запрошення з філіалу, вона запитала: «А що з нашим домом, садом, майном?» Помолившись і все добре зваживши, ми погодились на пропозицію від філіалу. Нас запросили служити в релігійному центрі Свідків Єгови в місті Іссик (Казахстан), неподалік від великого міста Алмати. Тут перекладають нашу біблійну літературу на місцеві мови.
Наша родина сьогодні
Як же ми вдячні Богові за те, що він допоміг навчити наших дітей біблійної правди! Валентина, старша дочка, вийшла заміж і 1993 року переїхала з чоловіком до Німеччини в місто Інґельгайм. Вони мають троє дітей, які вже є охрещеними Свідками Єгови.
Наша друга дочка, Ліля, також має власну сім’ю. Вони з чоловіком, який служить старійшиною в місті Білі Води, теж навчають своїх двох дітей любити Єгову. Олег одружився з Наташею, християнською сестрою з Москви, і нині вони служать у російському філіалі біля Санкт-Петербурга. У 1995 році наша наймолодша дочка, Наташа, вийшла заміж і разом з чоловіком служить в одному з російськомовних зборів у Німеччині.
Час від часу вся наша родина збирається разом. Наші діти розповідають своїм дітям, як ми — «мамуся» і «татусь» — слухались Єгову й навчали їх любити правдивого Бога і служити йому. Я бачу, що такі розповіді допомагають нашим онукам духовно зростати. А наймолодший внук нагадує мені час, коли я був такий, як він. Інколи він сідає мені на коліна і просить розповісти якусь біблійну історію. У такі хвилини мені на очі навертаються сльози: пригадується, як я колись також сідав на коліна свого дідуся і як він допомагав мені полюбити нашого Величного Творця та служити йому.
[Ілюстрація на сторінці 11]
З батьками біля нашого дому в Молдові незадовго до арешту батька.
[Ілюстрація на сторінці 12]
З Лідією в засланні (1959 рік).
[Ілюстрація на сторінці 13]
Лідія з нашою дочкою Валентиною, коли я був у в’язниці.
[Ілюстрація на сторінці 15]
Я і Лідія нині.
[Ілюстрація на сторінці 15]
З нашими дітьми і внуками. Всі служать Єгові.