Підземна розкіш Карлсбадських печер

ВІДТВОРИТИ

Підземна розкіш Карлсбадських печер

Глибочінь Карлсбадських печер (національний парк у США, штат Нью-Мексико) зустріла нас цілковитою темрявою та німою тишею. Потрапивши туди, ми зацікавились: як утворилися ці печери? Як далеко вони простягаються? Що незвичайного криють у собі? Чи безпечно їх розвідувати?

ПЕРЕД тим як оглянути печери, наша невеличка група з радістю ознайомилась з національним парком у горах Ґуадалупе (південний захід Техасу), там ми і заночували. Підіймаючись на найвищу точку Техасу — гору Ґуадалупе-Пік, яка здіймається на 2666 метрів угору, ми то тут, то там зауважували на скелях різноманітні скам’янілі рештки. На думку геологів, саме завдяки їм можна розкрити таємницю походження Карлсбадських печер. Але як?

Виглядає, наче в далекому минулому тут було безліч морських водоростей, губок та молюсків. Цю місцевість колись вкривало тепле внутрішнє море. Корали, головний елемент сучасних рифів, траплялися відносно рідко. Подекуди можна було побачити рештки ще екзотичніших морських жителів — трилобітів та амонітів. Більшість амонітів мали велику закручену черепашку, розділену перегородками на камери, вона подібна до мушлі наутилуса. Ми захоплено споглядали на таку черепашку, вкраплену в гірську породу.

Очевидно, вапнякові рифи сформувалися завдяки нагромадженню скам’янілих решток морської флори й фауни, а також інших елементів. Оскільки морське дно опускалося, товщина рифового пласту сягла понад 500 метрів. Зрештою море зникло, а рифи вкрилися грубезними шарами осадових порід. Значно пізніше суходіл піднявся, ці породи вивітрилися, а рифи перетворились на гори. Проте як такі процеси посприяли утворенню Карлсбадських печер?

Газ, вода, повітря та кислота

Після взаємодії з повітрям і ґрунтом дощівка містить невелику кількість вуглекислоти. Очевидно, під впливом цієї слабкої кислоти утворилася більшість вапнякових печер світу. Однак, за словами геолога Керол Гіл, печери в горах Ґуадалупе завдячують своїм існуванням якійсь сильнішій кислоті.

За припущеннями Гіл, в покладах нафти, що містились у гірських породах під пластами вапняку, колись накопичувався газ із високим вмістом сірки. Коли гірські породи почали підніматись, цей газ просочувався крізь вапнякові нашарування і вступав у реакції з повітрям та прісними, насиченими киснем, підземними водами, унаслідок чого утворювалася сірчана кислота. Така сильна кислота могла розчинити досить великі масиви вапняку.

З часом гори підіймалися і рівень підземних вод опускався, отож підземні порожнини розмивало дедалі глибше. У Карлсбадських печерах просторі гроти та широкі тріщини переплелися, утворюючи велетенський лабіринт. Довжина позначених на карті коридорів сягає десь 37 кілометрів. Але в тих горах це не єдині підземні пустоти. Тут їх налічується сотні. Найбільша серед них — печера Лечуґія, вона простягається на понад 160 кілометрів.

Оздоби печер

Наше знайомство з Карлсбадськими печерами розпочалося від гігантської порожнини Великий Зал на глибині 225 метрів, до якої ми спустилися ліфтом. Її площа становить приблизно 6 гектарів. Місцями склепіння Залу підноситься на більше ніж 30 метрів. Але що не крок, нашу увагу захоплювали безліч печерних оздоб, освітлених замаскованими ліхтариками.

Ці прикраси утворюються в печерах усюди, де лише потрапляє вода і, випаровуючись, залишає вапняний осад. Наприклад, зі стелі на кілька метрів додолу звисають порожнисті бурульки, вони формуються там, звідки постійно скрапує вода. Бурульки поступово кам’яніють і перетворюються на сталактити. Ця мережана «драпіровка», що звисає з похилого склепіння, робить декотрі печери більше схожими на театр.

На дні печери, де спадають краплі води, може вирости стовп — сталагміт. Він інколи, наче колона, здіймається до самої стелі, ймовірно, сполучившись зі сталактитом. Висота деяких сталагмітів у Залі Велетів сягає понад 18 метрів! Якщо зі стелі вода капає в порожнинку, камінчики повністю вкриваються гладеньким вапняком, внаслідок чого утворюються глянцуваті печерні перли. Подекуди сформувалися ще химерніші прикраси, й серед них грона голчастих кристалів та звивистих трубочок, геліктитів, що ростуть увсебіч.

Споглядаючи на багато величезних сталактитів, ми поцікавилися, чи вони можуть упасти. Але провідник заспокоїв нас, запевнивши, що ці прикраси руйнуються рідко. Ми сподівались, що цього не станеться під час нашої екскурсії.

Світ печер

Поївши на свіжому повітрі, ми рушили вглиб печер. Вони починаються широким природним отвором. При вході стіни прикрашені малюнками індіанців.

До нас одразу донісся запах висохлого посліду кажанів. Ми довідались, що його почали добувати й використовувати як добриво майже сто років тому. Піднімали послід відром, прив’язаним до мотузка. Це був зразок першого ліфта, бо саме так згодом туристи могли потрапити в печери та вибратися з них. Той послід можна побачити в бічному коридорі — Печері Кажанів. Улітку вона дає притулок безлічі цих тварин. Присмерком тисячі їх вилітають із цієї заглибини.

Лісничі парку пояснили, що печери надзвичайно делікатні. Їх можна швидко пошкодити чи засмітити. Приміром, на їхніх прикрасах після простого дотику інколи залишаються масні плями, через що оздоби перестають наростати й змінюють забарвлення. Тому наша група просувалася чітко визначеними маршрутами, намагаючись не торкатися печерних утворів.

Полишаючи ці сховані під землею мальовничі дива, ми запланували приїхати сюди ще раз, аби оглянути більше печер. Нам кортить побачити політ кажанів, котрі облюбували ці підземні сховища набагато раніше, ніж сюди ступила нога людини. Раз за разом відвідуючи ці печери, полишаєш їх з почуттям благоговіння. Надіслано.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Угорі: сталактити-канделябри.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Внизу: знайомство з Великим Залом.

[Відомості про джерело]

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 25]

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 26]

ПРОБУДИСЬ!