Патмос. Острів Апокаліпсиса

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ГРЕЦІЇ

ЧАС від часу мешканці Патмосу бачать мерехтливе світло на схилах гори сусіднього острова Самос, від якого їх відділяє Егейське море. Дехто каже, що це дивне світло має електростатичну природу, але монахи на Патмосі наполягають на іншому. Вони спішать повідомити сусідів, що отримали чергове знамення від найславетнішого колишнього мешканця, якого майже 1900 років тому заслали на цей невеликий грецький острів біля малоазійського узбережжя.

Цю відому людину заслав на Патмос, мабуть, римський імператор Доміціан «за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа». Саме тут засланець почув голос Бога, «немов сурми», який сказав: «Я Альфа й Омега... Що бачиш,— напиши те до книги» (Об’явлення 1:8—11).

Ця книга є епілогом бестселера всіх часів. Дехто вважає її найменш зрозумілою з усіх будь-коли написаних праць. Йдеться про «Об’явлення» або «Апокаліпсис», останню книгу Біблії. Її написав апостол Ісуса, Іван. Уже кількасот років читачів цікавлять отримані Іваном видіння про кінцеве знищення злого світу *.

Патмос сьогодні

Численні гості острова погодяться, що Патмос, найпівнічніший з групи островів Додеканес, є ідеальним тлом для цієї біблійної книги. Під палючим сонцем височать вулканічні гори і чорніють глибокі ущелини, а навколо зеленіють терасовані схили і луки в цвіту.

Я вирішив подивитись, як Патмос виглядає тепер, і відплив туди з головного порту Греції — міста Пірей. Коли було вже за північ, пором увійшов до подібної на фіорд гавані Скала — порт і найбільше місто острова. З-за хмар визирнув повний місяць і освітив Патмос.

Вранці, випивши гіркої грецької кави, я вирушив оглядати острів. Першими, кого побачив у цю ранню пору, були бабусі з голови до ніг в усьому чорному, вони намагались не відставати від прудких дітлахів. Вусатий рибалка готував собі сніданок: аби зробити м’якшим м’ясо щойно витягнутого остенем з води восьминога, ударяв його об бетон причалу.

Я не брав човна, а щоб побачити панораму острова, вирушив гірським схилом за містом Скалою. Краєвид незвичайний. Звідси загублений у морі Патмос виглядає, як величезна рельєфна карта.  Видається, що три острівці злилися в один — миси тут з’єднуються перешийками. На одній з цих вузьких смуг землі — Скала. А на другій — недалеко від безлюдної південної частини острова — місцевість, влучно названа Діакофті, що означає «відрізаний». Патмос завдовжки не більше 13 кілометрів, а в одному місці кілька кроків завширшки.

Бурхливі часи

Патмос стали вважати священним майже відразу після прибуття сюди приблизно 4000 років тому перших переселенців з малоазійського півострова. Ці перші мешканці побудували на другій найвищій точці острова храм Артеміди, богині полювання.

Близько 96 року н. е., коли, як вважається, апостола Івана вислали на Патмос, цей острів перебував під владою Римської імперії. У четвертому сторіччі острів увійшов до складу «християнізованої» Візантійської імперії. А у сьомому — десятому сторіччях тут панував іслам.

З часом Патмос обезлюднів. Потім, в кінці XI сторіччя на місці язичницького храму Артеміди греко-православний монах почав будувати монастир «святого» Івана. Мало-помалу сюди повертались люди і будували на Хорі чимало білих кубічних будинків. Так виросло місто, що й досі тулиться до монастирської стіни.

Острів прославився у кінці XIX сторіччя. Тоді декілька його мешканців володіли одним з найбагатших торговельних флотів Середземномор’я. Цей флот деякою мірою спричинився до нової навали. У 1970–х роках кілька найзаможніших осіб відкрили для себе красу цього забутого острова і вирішили використати дешеву нерухомість. Вони реконструювали старі особняки морських купців, по-новому обладнали порти, і тоді на Патмос стали приїжджати туристи.

Однак на Патмосі ще немає такого масового руху туристів, який вже майже знищив інші грецькі острови. Це головним чином пов’язано з тим, що тут немає аеропорту і, крім того, монахи вимагають обмежувати доступ на територію острова, який вважають священним.

Історія переплітається з традиціями

Знаючи, що я планую оглянути острів, один офіціант порекомендував мені подивитись за містом Скалою 400-річну бруковану дорогу, що веде через пахучий сосновий бір до монастиря «святого» Івана і печери, в якій, як гадають, мешкав апостол. У передмісті Скали на одній кам’яній стіні я побачив застрашливий напис, свіжо виведений червоною фарбою: «Огі сто 666» (тобто «Вважай на 666»). Це один з прикладів неправильного розуміння символів книги «Об’явлення».

Монастир Апокаліпсиса з маленькою каплицею «святої» Анни всередині був побудований 1090 року при вході у печеру, в якій, згідно з традицією, Іван отримав видіння. Я побачив там одиноку  жінку, що стояла навколішках і прикріплювала «тама» (тобто жертву) до ікони «святого» Івана. Православні вірять, що ікона може творити чуда і підносять їй «тамата» — маленькі металеві моделі людей, частин тіла, будинків і навіть машин та човнів. Пригадалося, що подібні жертви, зроблені з глини, я бачив неподалік від Коринфу у храмі давньогрецького бога-лікаря Асклепія. Випадковий збіг?

Пам’ятки давнини

Я увійшов на подвір’я монастиря «святого» Івана, і з темного лабіринту коридорів до мене вийшов приязний чоловік. Отець Нікос з гордістю показав мені й кільком іншим туристам скарби монастиря. Цей монастир, якому належить значна частина Патмосу, є одним з найбагатших і найвпливовіших у Греції.

Ми пройшли через холодну закопчену свічками каплицю, де лежать останки засновника монастиря. Потім пішли у каплицю Непорочної Діви. При спорудженні цієї каплиці були використані камені з храму Артеміди. У музеї ми побачили багаті дари царів — золото і коштовні камені; документ XI сторіччя, який підписав візантійський імператор Олексій I Комнін, надав монахам право володіти островом; а також чудовий фрагмент Євангелія від Марка, датований VI сторіччям, написаний на пурпурному пергаменті не чорнилом, а срібною фарбою. Крім того, монастир зберігає велику колекцію рукописів Біблії та богословських праць.

Краєвиди

Природа Патмосу дуже гарна. На відстані кількох кілометрів південніше від Скали вздовж затоки видніється вигин берега. Узбережжя зовсім плоске і нічого на ньому немає крім Калікацу (що значить «Баклан») — валуна посередині узбережжя. Він з п’яти-шестиповерховий будинок заввишки і так подірявлений печерами, що виглядає, як грандіозний кусень голландського сиру.

Найбільше втіхи гостям острова може принести прогулянка. Добре посидіти проти палючого сонця серед неторканих руїн давнього акрополя в Кастеллі, куди здалека долітає гук овечих дзвіночків і пронизливий свист пастуха. Або ж якось по обіді, коли над Егейським морем піднімається серпанок туману, можна прийти і подивитись, як човни відпливають від берега, поринаючи в тумані,— ніби злітають у небо.

У той день, коли я прощався з островом, червоне сонце мальовничо сідало за обрій, і в його променях місто здавалось більшим, ніж насправді. У бухті рибалки готували малі безмоторні човни, які називають «грі-грі», тобто «каченята», тому що вони тягнуться вервечкою за головним кораблем.

Здавалось, весь острів палав. Студений вітер і високі хвилі кидали «грі-грі» з боку в бік. Через кілька годин я знову бачив ці човни з порому, яким вертався до Пірея. Ми швидко проминули місце, де вони стояли, за кілька кілометрів від берега. Рибалки вже запалили сліпучо яскраві лампи для приваблювання риби. Цієї ночі, доки човни й острів зникали у темряві, я уявляв собі, як засланий на Патмос Іван записував видіння.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 27]

Монастир «святого» Івана.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 26]

© Miranda 2000