Мої батьки пізнали правду у 1920-х роках, тоді вони ще не були одружені. На початку 1939 року в них народився я. Ми жили в Англії, і з самого дитинства я ходив з батьками на зібрання. Особливо мені подобалась Школа теократичного служіння. Досі пам’ятаю, як я забираюсь на ящик, щоб побачити з-за пюпітра присутніх і виголосити своє перше завдання. Тоді мені було шість років, і я страшенно хвилювався, стоячи перед усіма тими дорослими.

Тато надрукував для мене на картці простий вступ, щоб я показував його людям у служінні. Мені було вісім років, коли я вперше сам підійшов до дверей. Господар прочитав мою картку і взяв у мене книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Моєму щастю не було меж, і я відразу побіг до тата, який проповідував на тій же вулиці, щоб похвалитися своїм успіхом. Служіння та зібрання приносили мені велику радість і допомогли розвинути бажання служити Єгові повночасно.

Біблійна правда почала вкорінюватися в моєму серці після того, як тато оформив для мене передплату на «Вартову башту». Я з захватом прочитував кожен новий номер, який приходив поштою. Моя любов до Єгови росла, і я вирішив присвятити йому своє життя.

У 1950 році ми з татом і мамою були запрошені на конгрес «Поширення теократії», який проходив у Нью-Йорку. Четвер 3 серпня був «Місіонерським днем». Брат Кері Барбер, який пізніше служив у Керівному органі, виголошував промову до хрещення. Коли в кінці промови він поставив два запитання  для тих, хто бажає охреститися, я встав і на обидва відповів «так». Я мав 11 років, але дуже добре розумів, що роблю важливий крок у житті. Щоправда, мені було страшно заходити у воду, бо я ще не вмів плавати. Щоб я не боявся, мій дядько вів мене до басейну і постійно запевняв, що все буде добре. Справді, все сталося так швидко, що мої ноги навіть не торкнулися дна. Мене передавали з рук в руки: один брат охрестив мене, а інший підняв з басейну. Починаючи з цього важливого дня, Єгова завжди вирівнював мої стежки.

Закінчивши школу, я захотів розпочати піонерське служіння, але вчителі переконували мене поступити в університет. Я піддався на їхні вмовляння, однак дуже скоро зрозумів, що не зможу одночасно залишатися міцним у правді і зосереджуватися на навчанні. Тож я вирішив кинути університет. Я помолився до Єгови і в кінці першого курсу написав листа до керівництва університету, в якому тактовно пояснив, що не буду продовжувати навчання. Всім серцем надіючись на Єгову, я відразу розпочав піонерське служіння.

У липні 1957 року мене призначили служити сталим піонером у містечку Веллінгборо. Я попросив братів у лондонському Бетелі порекомендувати мені досвідченого піонера, з яким я міг би служити. Моїм напарником і наставником став брат Берт Вейсі. Він був старанним проповідником і допоміг мені випрацювати хороший графік служіння. У нашому зборі було шість літніх сестер, брат Вейсі і я. Завдяки підготовці до всіх зібрань та участі в них я навчився ще більше надіятись на Єгову і виявляти свою віру.

Відсидівши невеликий термін за відмову від військової служби, я зустрів Барбару, яка служила спеціальною піонеркою. Ми одружились у 1959 році і були готові поїхати, хоч би куди нас призначили. Спочатку ми служили в графстві Ланкашир, що в північно-західній Англії. Потім у січні 1961 року мене запросили у Школу служіння Царству. Навчання проходило в лондонському Бетелі упродовж одного місяця. На моє здивування, після Школи мене призначили виконувати роз’їзну працю. Два тижні я навчався у досвідченого районного наглядача в Бірмінгемі, і Барабарі дозволили бути зі мною під час навчання. Потім ми отримали свій район у графствах Ланкашир і Чешир.

Під час відпустки у серпні 1962 року ми отримали лист від філіалу. Разом з листом в конверті були заяви на навчання в школі «Гілеад». Помолившись до Єгови, ми з Барбарою заповнили заяви і, як нас просили брати, відразу відправили їх у філіал. Через п’ять місяців ми вже були в дорозі до Брукліну, де нас чекав десятимісячний курс біблійного навчання у 38-му класі школи «Гілеад».

 У школі «Гілеад» ми чимало дізналися як про Біблію та Божу організацію, так і про наших братів та сестер по цілому світі. Нам було трохи за 20, і ми багато чого вчилися від наших однокласників. Мені випала честь щодня після уроків працювати з братом Фредом Раском, одним з наших викладачів. Він мене навчив важливого уроку: якщо даєш комусь пораду, вона повинна повністю ґрунтуватись на Божому Слові. Також нам читали лекції такі досвідчені брати, як Натан Норр, Фредерік Франц і Карл Клайн. Як же нас вразив приклад смиренного брата Александра Макміллана! На своїх лекціях він розповідав про те, як Єгова допомагав своєму народові в часи випробувань з 1914 до 1919 року.

Під кінець навчання брат Норр сказав нам з Барбарою, що нас призначено в Африку, в Бурунді. Ми відразу поспішили в бетелівську бібліотеку, щоб подивитися в «Щорічнику», скільки вісників служить у Бурунді. На наше здивування про Бурунді ніде нічого не говорилося. Тоді ми зрозуміли, що будемо служити в країні, де ще не ступала нога Свідка, на материку, про який ми майже нічого не знаємо. Від хвилювання у нас всередині все переверталося, але молитва допомогла нам заспокоїтись.

У нашому новому призначенні все було по-іншому: інший клімат, інша культура, інша мова. Тепер нам треба було вчити французьку. А ще ми ніяк не могли знайти житло. Через два дні після того, як ми приїхали, нас відвідав наш однокласник Гаррі Арнот. Він саме повертався в Замбію, де служив до «Гілеаду». Гаррі допоміг нам знайти житло, яке й стало нашим першим місіонерським домом. Але невдовзі нам почала перешкоджати місцева влада, яка нічого не знала про Свідків Єгови. Щойно ми призвичаїлися і наше нове призначення стало приносити нам задоволення, як міграційна служба повідомила, що ми не зможемо залишатися в Бурунді без дозволу на працевлаштування. На жаль, нам довелося виїхати і звикати до нової країни — Уганди.

Ми боялися, що нас не впустять в Уганду, бо в нас не було візи, але надія на Єгову допомогла подолати страх. Один брат з Канади,  який служив в Уганді, зміг пояснити нашу ситуацію працівнику міграційної служби, і нам дали кілька місяців, щоб зробити всі необхідні документи для законного перебування в країні. Це переконало нас в тому, що Єгова нам допомагає.

Служіння в Уганді було не таким, як у Бурунді. Хоч у всій країні служило тільки 28 вісників, вони організовано виконували працю проповідування. Ми зустрічали багато людей, які знали англійську. Все ж дуже скоро ми зрозуміли, що, аби ліпше допомагати людям рости духовно, нам треба вивчити одну з місцевих мов. Нашою першою територією для проповідування стало місто Кампала і його околиці. У цій території люди переважно говорять мовою луганда, тож ми вирішили зосередитися на вивченні цієї мови. Минуло кілька років, перш ніж ми змогли вільно говорити мовою луганда. Але це було варте зусиль. Ми ліпше розуміли духовні потреби наших зацікавлених, а вони відкривали нам свої серця і вільно висловлювали свої думки під час вивчень.

Нашу радість від проповідування смиренним людям, які охоче приймали правду, доповнила радість від нового несподіваного призначення. Нам доручили виконувати роз’їзну працю на території всієї країни. За вказівкою кенійського філіалу ми вирушили в таке собі «розвідувальне сафарі», щоб знайти території, куди було б найкраще призначити спеціальних піонерів. Місцеві жителі не раз виявляли до нас надзвичайну гостинність, хоча до того ніколи не зустрічали Свідків. Вони приймали нас у своїх домівках і навіть годували.

Потім мене відправили в інше «сафарі». З Кампали я два дні їхав поїздом до кенійського порту Момбаса, а звідти добирався кораблем до Сейшельських островів, що в Індійському океані. З 1965 до 1972 року ми з Барбарою регулярно відвідували Сейшели. Спочатку на цих островах було лише два ізольованих вісники, але на наших очах там утворилася група, яка згодом стала активним збором. Під час інших «сафарі» я відвідував братів в Еритреї, Ефіопії та Судані.

Несподівано в Уганді стався військовий переворот, і політична ситуація різко змінилася. За роки терору, які настали після цього, я зрозумів, наскільки мудро слухатися біблійної вказівки: «Віддавайте кесареве кесарю» (Марка 12:17). В якийсь момент вийшов наказ, що всі іноземні громадяни мають зареєструватися в найближчому поліцейському відділку. Ми відразу це зробили. Через кілька днів, коли я і ще один місіонер їхали Кампалою, нас зупинила таємна поліція. Ми заціпеніли від страху. Поліцейські звинуватили нас у шпигунстві і забрали в головне управління поліції, де ми пояснювали, що є мирними місіонерами. Ми запевняли їх, що вже зареєструвалися, але нас ніхто не слухав. Під конвоєм нас відвели до поліцейського відділку поблизу місіонерського дому. Ми зітхнули з полегшенням, коли черговий офіцер впізнав нас, підтвердив, що ми вже зареєструвалися, і наказав нас звільнити.

У ті часи ми пережили багато тривожних моментів, особливо коли перетинали  блокпости з п’яними в дим військовими. Але кожного разу завдяки молитві ми відчували внутрішній спокій і без пригод проїжджали блокпост. На жаль, у 1973 році всім місіонерам наказали покинути Уганду.

Наше призначення знову змінилося — цього разу нас відправили в Кот-д’Івуар, що в Західній Африці. Нам знову довелося пристосовуватися до нових обставин: знайомитися з іншою культурою, весь час говорити французькою і уживатися з місіонерами різного походження. Все ж ми бачили руку Єгови, коли смиренні, щирі люди охоче відгукувалися на добру новину. Ми ще раз переконалися, що, коли надієшся на Єгову, він вирівнює твої стежки.

Несподівано у Барбари виявили рак. Ми проходили спеціалізоване лікування в різних країнах, але у 1983 році стало очевидно, що ми більше не зможемо служити в Африці. Нас обох це дуже засмутило.

Ми повернулися в Англію, де нас призначили в лондонський Бетель. Хвороба Барбари прогресувала, і зрештою вона померла. Родина Бетелю стала для мене справжньою підтримкою. Одне подружжя особливо допомагало мені пристосовуватися до нових обставин і далі надіятися на Єгову. Згодом в Бетелі я познайомився з Енн. Вона була доїзною служителькою, а раніше служила спеціальною піонеркою. Мене вразила її духовність і любов до Єгови. Ми з Енн одружилися у 1989 році і відтоді разом служимо в Бетелі.

З 1995 до 2018 року я мав честь служити представником всесвітнього центру (колишня назва — «зональний наглядач») і відвідати близько 60 країн. У кожній з них я на власні очі бачив, як Єгова за різних обставин благословляє своїх служителів.

У 2017 році під час одного з візитів я знову побував у Африці. Мені було дуже приємно познайомити Енн з Бурунді. Разом з нею ми були в захваті від того, що тепер в цій країні служить більш ніж 15 500 вісників. На тій вулиці, на якій у 1964 році я проповідував від дому до дому, зараз стоїть красивий Бетель!

Моїй радості не було меж, коли я побачив список країн, які мав відвідати у 2018 році. Серед них був Кот-д’Івуар. Прибувши в Абіджан, колишню столицю, я наче повернувся додому. Мені було цікаво дізнатися, хто живе поряд з нашою гостьовою кімнатою. Тож я подивився в телефонний довідник і побачив прізвище знайомого брата — Соссу. Коли я жив в Абіджані, він служив наглядачем міста. Але я помилився. Це був інший Соссу — його син.

Єгова дотримав свого слова. Різні труднощі в житті навчили мене, що, коли надієшся на Єгову, він обов’язково вирівняє твої стежки. Я хочу і далі йти стежкою життя, яка в новому світі буде ще світлішою і нескінченною (Присл. 4:18).