Сесл був смиренним братом, який по-справжньому дбав про інших. Його приклад, а також приклад моєї мами та інших вірних братів і сестер з нашого збору пробудив у мені «бажання... діяти», тобто віддавати Єгові найкраще (Філіппійців 2:13). Дозвольте розповісти вам свою історію.

 Я народився в 1943 році. Мої батьки жили на фермі неподалік прибережного міста Бандаберг (штат Квінсленд, Австралія), у регіоні, де вирощували цукрову тростину. Суботніми вечорами місцеві жителі любили проводити час у місті. У 1939 році в один з таких вечорів батьки познайомилися з двома піонерами (повночасними служителями Свідків Єгови). Між ними зав’язалась розмова на біблійну тему. Те, що батьки почули, торкнулося їхніх сердець, і згодом вони стали Свідками Єгови. Тож я і моя сестра, Джін, виростали в духовній сім’ї. На жаль, внаслідок нещасного випадку, який стався у нас вдома, тато загинув. Мені тоді було всього лиш сім років, і смерть батька стала для мене сильним потрясінням. У моїй пам’яті він залишився як працьовитий чоловік з чудовим почуттям гумору. Я дуже хочу побачити його, коли він воскресне, і ближче з ним познайомитися (Дії 24:15).

 Мама була розсудливою і доброю жінкою. Вона дозволяла нам вільно висловлювати свої «хочу» і «не хочу». Але коли йшлося про біблійні принципи і поклоніння Єгові, мама завжди була непохитною. Християнські зібрання ми відвідували регулярно. Крім того, мама часто заохочувала нас після уроків проводити поменше часу з дітьми, які не були Свідками Єгови (1 Коринфян 15:33). Пригадуючи своє дитинство, я вдячний мамі за те, як вона нас виховувала.

 Мама також була ревним проповідником про Царство і часто служила піонером на період відпустки (тепер таке служіння ми називаємо допоміжним піонерським служінням). Пригадую, що в неї було понад 50 адрес, на які вона регулярно приносила журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». І навіть у похилому віці, коли сили були вже не ті, вона не втрачала свого бажання дбати про людей, які цікавились Біблією. Мама любила людей, і ми теж відчували її любов. Ми з сестрою дуже любили маму і завжди хотіли її наслідувати. У 1958 році, коли мені було 14, я присвятив своє життя Єгові й охрестився.

 Невдовзі після цього один хлопець з нашого збору, якому було трохи за 20, теж охрестився. Його звали Рудольф. Він переїхав до нас з Німеччини. По суботах зранку ми з ним часто проповідували людям, які чекали в автомобілях, поки їхні домашні робили покупки.

 Рудольф був ревним братом. Він заохочував мене служити піонером під час шкільних канікул. Якось ми шість тижнів служили разом у місті Гладстон, що приблизно за 190 кілометрів на північ від Бандаберга. Його братерська турбота, а також радість, яку я відчував, служачи піонером під час канікул, пробудили в мені бажання розпочати стале піонерське служіння. У 16 років я досягнув своєї мети, і вирішив служити повночасно все своє життя.

 Своє піонерське служіння я почав у Маккаї, прибережному місті, яке лежало на північ від Бандаберга і навпроти Великого Бар’єрного рифу. Приблизно через рік, коли мені було 17, мене призначили служити спеціальним піонером a у малонаселений регіон Австралії. Моїм напарником став помазаний брат на ім’я Беннетт (Бен) Брікелл, який був більш ніж на 30 років старший за мене b. Було дуже приємно служити пліч-о-пліч з цим досвідченим ревним братом.

 Ми проповідували в прибережних районах затоки Карпентарія, на північному заході Квінсленда. Тоді в цій малонаселеній місцевості ми з Беном були єдиними Свідками Єгови. Іноді від одної ферми до іншої ми їхали багато годин. Під час тих довгих подорожей по запилених дорогах Бен часто розповідав випадки зі свого служіння. Від нього я довідався, як брати і сестри проповідували за допомогою машин з гучномовцями c під час Другої світової війни, коли наша діяльність в Австралії була заборонена.

 Після цілого дня, проведеного в служінні, ми зупинялись десь недалеко від дороги, щоб переночувати d. Ми збирали дрова і розкладали вогнище, на якому готували вечерю. Моє ліжко складалося з водонепроникного простирадла, ковдри і подушки. Досі пам’ятаю, як я захоплювався нашим Творцем, коли бачив нічне небо, всіяне безліччю зірок, бо поблизу не було штучного освітлення.

 Коли на такому безлюдді ламалася машина, це могло закінчитись плачевно. Пригадую, як одного разу в нас зламався ведучий міст. Був дуже спекотний день, і в нас залишилось мало води. Бен вирішив попутками добратися до міста Клонкаррі, щоб придбати запчастину. А я залишився з машиною і чекав три дні. Щодня біля мене зупинялося кілька машин, і водії люб’язно ділилися водою. Один чоловік дав мені потріпану книжку. Він сказав: «Прочитай, друже. Тобі буде цікаво». На моє здивування, це була книжка про Свідків Єгови в нацистських концтаборах, хоча вона не була видана нашим товариством.

 Ми з Беном прослужили разом майже рік. Коли ми востаннє бачились, він сказав мені: «Борись, брате, і не здавайся». Приклад Бена, його ревність і відданість зміцнили моє бажання ніколи не припиняти повночасного служіння.

 Після того як я кілька років прослужив у цій малонаселеній частині Австралії, мене призначили районним наглядачем. Я проводив з кожним збором або віддаленою групою свого району близько одного тижня. За роки роз’їзного служіння я служив у чотирьох районах — в Квінсленді і Новому Південному Уельсі. А в 1971 році сталася приємна несподіванка. Мене запросили навчатися в 51-му класі «Гілеаду» — місіонерської школи Свідків Єгови в Нью-Йорку. П’ять місяців інтенсивного вивчення Біблії і чудове спілкування з однокласниками та викладачами підготували мене до нового призначення — місіонерського служіння на Тайвані.

 Крім мене, на Тайвань призначили ще вісьмох братів і сестер з нашого класу, в тому числі Ієна Брауна з Нової Зеландії. Він став моїм напарником у служінні. Тоді ми фактично нічого не знали про Тайвань, навіть не знали, де це, поки не подивились на карту.

 І ось тобі такий разючий контраст — з малонаселеного Квінсленда в густонаселений Тайвань! Перша і найбільша трудність, з якою ми стикнулись,— це китайська мова. Упродовж певного часу я нічого не розумів на зібраннях, які завжди були для мене джерелом духовного підбадьорення. Я не мав змоги спілкуватися з братами і сестрами. Тоді ми з Ієном по-справжньому оцінили запас духовних знань, які здобули під час навчання в «Гілеаді». Ці знання, а також регулярне вивчення Біблії і палкі молитви допомогли нам не здаватися. Хоча ми не могли повноцінно спілкуватися з місцевими братами і сестрами, їхня любов до нас і до Єгови дуже нас підбадьорювала.

 Всі місіонери, які прибули на Тайвань, пройшли короткий інтенсивний курс китайської. Мову нам викладала одна сестра з Австралії, яку звали Кетлін Лоґан e. Вона закінчила 25-й клас школи «Гілеад». Ми з головою поринули у вивчення цієї складної мови. Нам радили відразу застосовувати в служінні те, чого ми навчалися. Перед тим як вперше вирушити в служіння, ми з Ієном вивчили короткий вступ. По дорозі на територію ми домовлялися, хто буде говорити першим. Оскільки я був старшим, то скористався «становищем» і сказав Ієну, що починати буде він. Двері нам відчинив статечний китаєць. Він терпеливо вислухав Ієна, який намагався говорити китайською, але постійно вставляв англійські слова. Тоді чоловік досконалою англійською попросив пояснити, чому ми до нього завітали. Ми трохи з ним порозмовляли, і в кінці розмови він заохотив нас не опускати рук. Це нагадало мені слова мого друга Бена, який на прощання сказав: «Борись, брате, і не здавайся».

 Наша територія охоплювала велику частину Тайбея, столиці Тайваню. Це була фактично неопрацьована територія, і дуже мало людей там чули звістку про Царство. Тому ми із завзяттям взялися за служіння. У ті роки за місяць можна було розповсюдити сотню журналів. Правда, деякі люди брали наші журнали лише з цікавості, щоб зрозуміти, хто ми такі і що намагаємося їм сказати. Все ж ми не покладаючи рук сіяли насіння Царства з надією, що рано чи пізно воно проросте в щирих серцях.

 Згодом я подружився з однією місцевою сестрою на ім’я Вень-хва. Вона всім серцем любила та цінувала біблійну правду і дуже хотіла донести її своїм співвітчизникам. Тому вона всіляко допомагала місіонерам, у тому числі мені, покращувати свої мовні навички. Я закохався в цю працьовиту сестру, і в 1974 році ми одружилися.

 Вень-хва старалась допомагати місіонерам бути більш ефективними в служінні. Наприклад, вона знайомила нас зі звичаями та менталітетом тайванців. Також вона допомагала нам пристосовувати свої вступи до потреб місцевих мешканців, які здебільшого були буддистами і даосистами. На Тайвані процвітав культ предків, більшість людей ніколи не читали Біблії і навіть її не бачили. Тож ми старались розмовляти з людьми про Творця, про те, що він має ім’я Єгова, і про те, чому ми можемо бути переконані, що він існує. Наприклад, якщо рільник або рибалка говорив: «Нас годують небеса», ми казали: «Але хто дає нам всю їжу? Хіба це не всемогутній Бог, який все створив і який гідний нашого поклоніння?»

 З часом наше служіння почало приносити плоди. Деякі люди, з якими ми вивчали Біблію, доклали величезних зусиль, щоб відкинути фальшиві вчення і небіблійні традиції. З допомогою місіонерів і місцевих вісників вони зробили багато змін у своєму житті (Івана 8:32). Пізніше чимало братів були призначені служителями зборів і старійшинами, багато хто розпочав повночасне служіння, а декого запросили служити у місцевий філіал.

 З 1976 року я поєднував служіння в комітеті філіалу на Тайвані і місіонерське служіння. А в 1981 році нас з дружиною запросили служити в Бетелі. Я багато років був членом комітету філіалу. Понад 60 років свого життя я присвятив повночасному служінню, і приблизно 50 з них провів на Тайвані зі своєю коханою дружиною. Мій колишній напарник у служінні і близький друг, Ієн Браун, служив тут повночасно аж до своєї смерті у 2013 році.

 Ми з дружиною і далі стараємось віддавати всі сили служінню в Бетелі, в нашому китайськомовному зборі і в проповідуванні. За все це ми дуже вдячні Єгові. Він давав мені і бажання, і сили служити йому всім серцем, коли я був ще хлопцем, і продовжує робити це тепер для нас з дружиною, коли ми вже в похилому віці.